Крістіна Таченко - Лабіринти. Частина 1, Крістіна Таченко

- Ну й маячня - пробурмотіла я, уже не стримуючи роздратування.

Заплутавшись у всій цій нісенітниці, я вимкнула комп’ютер і вирішила переключитися на щось більш земне. Посуд після вечері та сніданку все ще чекав на мене у раковині, а на підлозі стояла корзина із брудним одягом. Схоже, вампіри могли почекати, а ось брудні тарілки та речі - ні.

Ввечері я зателефонувала своїй подрузі.

- Привіт, Ксю!

- Hello!

- Підемо в тренажерний зал сьогодні?

- Нуууу, так. Ми ж планували. А чому питаєш?

- Та в мене тут така ситуація склалась, що не дуже хочеться з дому виходити, - почала я, але сама ж собі перебила - Але... я певно піду в зал. А там уже розкажу тобі щось цікаве і дуууууже страшне!

- Ой, не лякай мене! Ти ж знаєш, яка я ляклива! - відповіла Ксю серйозним голосом.

- Та годі тобі! Давай о шостій годині біля тренажерки?

- Так, - коротко мовила вона.

- Тоді до зустрічі!

- ОК.

Дібратися до тренажерного залу маршруткою було швидше, хоча дорога мені здалася довшою через роздуми. Що сказати? Як подати їй мою історію? Коли я підійшла до входу, Ксю вже чекала, трохи насупившись від прохолодного вітру. Вона побачила мене й махнула рукою:

- Вітко, ти як завжди запізнюєшся, - надула вона губи.

- Ні! Це ти приходиш раніше за двадцять хвилин до зустрічі, так само, як моя бабуся, а потім обурюєшся. Сама винувата!

- Йдемо в середину, - швидко сказала Ксю і побігла до дверей тренажерки.

У залі ми трохи позаймалися, але я ніяк не могла зосередитися. Гантелі здавалося важчими, ніж зазвичай, а бігова доріжка - повільнішою, хоча це точно було не так. Думки про розмову крутилися в голові і я просто не знаходила собі місця.

- Слухай, - звернулася я до Ксю, витираючи піт із чола, - Може, закінчимо раніше? Підемо в душ, а потім у кафе на третьому поверсі? Там затишно і можна випити соку.

Вона кивнула, навіть не роздумуючи:

- Чудова ідея.

Кафе на третьому поверсі спортивного комплексу було спокійним, з приглушеним світлом і декількома столиками. Відвідувачів було небагато - дві жінки за сусіднім столиком тихо розмовляли, а бариста монотонно перемішував щось у блендері. Атмосфера розташовувала до довгих розмов без зайвих свідків.

Ми сіли біля вікна, замовили по склянці свіжого соку.

- Ну що, - Ксю уважно подивилася на мене, - Тепер можна і про те "дуже страшне" почути?

- Ти дивилась новини сьогодні? - тихо сказала я, майже їй на вухо.

-Неа, ти ж знаєш, що я не фанат новин.

- І нічого не чула про те, що трапилось у мене в дворі?

- Ні! Та кажи вже що сталося, бо ти дістала уже своїми загадками. Я ще після твого дзвінка заінтригована!

- Слухай, у мене в дворі зранку знайшли труп якоїсь дівки, мене тягали у відділок, як злочинницю, а слідчий сказав, що в наших краях розгулює серійний убивця. Хоча ходять слухи, що це справа не маніяка, а справжнього вампіра!!!

У Ксю з’явився страх в очах...

- Скажи, що це не правда! Віто, скажи, що це не правда!

- Блін, я так і знала, що ти сцикуха, але не думала, що настільки... - з нотками роздратування відрізала я і додала - Я хочу вияснити, що там трапилось насправді і головне знайти убивцю! Якщо це справді вампір, то уяви яка це буде крута історія!

- Ти що дурна зовсім?! В таких ситуаціях треба збирати пожитки і втікати подалі, а не шукати маніяка!

- Я більш ніж впевнена, що це вампір і жах як люблю всіляку містику!

- О, я знаю... Твоя дупа завжди любить встрявати у пригоди... Але я на цей раз не приймаю в цьому участь і не проси! З мене досить того випадку, як поліція за нами, п’яними, ганялась після рок-концерту!

- Ой, Ксю, яка ти нудна! От пройде молодість і нічого тобі буде згадати!

- Зате тобі буде що згадати, та нічого дітям розказати...

Раптом я відчула легкий дотик до свого плеча. Це було так несподівано, що я навіть здригнулася. Перш ніж обернутися, я краєм ока помітила вираз обличчя Ксю. Вона сиділа, мов укопана, її очі були широко відкриті. Я повільно обернулася. Позаду мене стояв чоловік. Він був високий і весь у чорному - широкий капелюх із полями, що приховувала частину обличчя, довгий плащ, який майже торкався підлоги. Його лице було закрите чорною хусткою, залишаючи відкритими лише очі. Він протягнув мені листочок паперу і сказав:

- Тримай. Там ти знайдеш всі відповіді на питання.

Я взяла листок тремтячою рукою. Поки я його розгортала, незнайомець зник.

- Ксю, подивись-но. Щоб це значило?

Подруга, не доторкаючись до листка, прочитала тихо:

«Петра Могили, 28» - здивовано прочитала Ксю.

- Що це за адреса? Хто цей незнайомець? Треба знайти відповіді на питання! Рушаймо!

Моя подруга намагалась заперечити, щось бурмотіла, але я її не слухала і тягнула за руку до виходу. На барній стійці я розрахувалась за сік і ми вийшли на вулицю. На вулиці уже було темно.