Дмитро Михайлович Кешеля - Помилуй і прости. Роман-покаяння

— Ма-а-а-мо!

— Що з тобою?! — полохається баба і миттю підбігає до ліжка. Видиво зникає. Перестрашений, зблідлий дивлюся на неї і нічого не можу дотямити.

— Маму щойно бачив, — кажу, тяжко дихаючи.

— Лягай, дитино золота. Ти вже її не побачиш ніколи. Це хіба тільки я зустрінуся скоро з нею на тому світі, — печалиться баба.

Накривши нас із братом, вона сідає біля печі на ослінчик і тихо плаче у пітьмі.

Так було впродовж трьох ночей…

— Агей, бабо, — стрибаю від вікна. — Сьогодні ж Різдвяний вечір! То віншую вам щасливого Різдва Христового! Абисьте здорові були, щоб гаразди до вашої хати пливли, аби вам рясно родило жито, пшениця і всяка пашниця!

— Так, Різдво… 1948 рочок… а мені вже нині — 58… Казали мамка, що хто родився на Різдво, тому завжди відчинені ворота до раю, — мовить про себе баба. А може, то і правда, бо я пекло пережила на землі.

Невеличка зростом, худенька, запнута чорною хустиною, баба стала біля печі, склавши під фартухом руки, і напрочуд голубими очима ласкаво дивиться з-під густих зморщок.

— І годі вам на мене лупати, час уже на долоню гупати, — простягаю п’ятірню на подарунок за віншування.

— Уже тринадцятий рік, — скрушно хитає баба головою, — а розуму не більше, як у малого, — киває на брата Павла, який ще солодко посвистує уві сні. Потім нишпорить у кишенях, добуває зім’яті два карбованці і б’є мені на долоню.

— Чим віншуєте, тим і буду вас радувати цілий рік, — мовлю безцеремонно, недвозначно натякаючи на оцінки в щоденнику. Баба тут же витягує новеньку п’ятірку. З любов’ю дивлюся на бабу і з жалем помічаю, що вона за останній час геть зниділа, схудла… А тут ще й осінь впала горем на голову: вночі — батька перед тим викликали в Ужгород — застрелили маму. Нещастя мов підкосило бабу. Он і тепер — увійшла в хату, стала біля вікна, взялася за чоло і ніяк не може втямити, до чого руки докласти.

— Будь добрий, віднеси Царю їсти, — просить, мружачи очі. — Як-не-як Різдво, а він, сарака, певне, голодний. Що з чоловіком сталося, сама не відаю. Гасне на очах, як тота свічка.

— А колядувати коли будемо? — нетерпеливлюся.

— Повернешся, то й підеш. Лиш прошу тебе, дитино, не йди до Пастеляків, — зітхає тяжко. — Не йди до свого діда… Всі біди з їх обійстя прийшли до нас.

— І я піду з Митром, — тоненьким голосом пролебедів із постелі брат Павло.

— Тільки тебе мені ще в торбі не вистачало, — огризаюся.

— Візьми його, золотенький, — гладять мої кучері баба. — Хай подихає, небожатко, свіжим повітрям. Диви, на смерть став схожий. Слава Богу, що мова і розум до нього вернулись.

— То хай вже, — згідливо киваю головою. — Лиш одягніть його тепліше, — додаю турботливо.

Невдовзі виходимо з хати. У молодих снігах село бачиться врочисто-святковим. Над розкиданими по схилах хатами, немов різдвяні молитви, спливають у ранкові небеса один за одним легенькими стовпами дими. Від кожного обійстя прометені на вулицю стежини — вітаються одна з одною. Над горою Віщункою почав засвічуватися туман, і невдовзі з нього виринув невиразний лик різдвяного сонця. І хоч він зовсім кволий, блідий, на обличчях снігів засяяли лагідні усмішки, і світ повеселів, набрав молодецького, бадьорого вигляду.

І певне, не було б у цю мить на всій землі села, щасливішого за Черешневе, коли б не згарище над долиною навпроти бабиної хати.

Найбагатші дощі не можуть його змити, найлютіші зими безсилі сховати під снігами від людського ока це чорне попелище.

Між згарищем і бабиною хатою колись плелася межа — ділила Пастеляків і Петахів. В обох родинах з покоління в покоління дітям втовкмачували, як молитву, одну й ту ж історію. Буцімто багато років тому за прекрасної ярньої днини, коли земля співає хвалу життю і радується не нарадується кожній травинці, кожній мурашці, прадіди Пастеляків і Петахів зламали на межі наболілі зуби. У напливі осліплого гніву один одному розкраяли сокирами черепи. А вночі, коли обидва прадіди лежали на смертних одрах, сини старого Пастеляка підпалили Петахів. І в ту хвилю, коли червоні когути заспівали в обійсті Петахів, знялася страшна буря. Розсерджений вітер притьмом переніс полум’я із палаючого обійстя до Пастеляків. Родини навіть не встигли винести з хат труни з покійниками. У кривавих відблисках заграв стояли двома гуртами одна навпроти другої і, безсилі щось вдіяти, в люті стискали п’ястуки. Скреготячи зубами, мовчки дивилися, як вогонь пожирає їхніх батьків.

За якусь годину від обох ґаздівств зосталися згарища. А на ранок Пастеляки і Петахи, грозячи наперехрест сусідам страшною помстою, витягли із попелищ кістяки покійників. Обгорілі дотла, мерці шкірили зуби і, здавалося, реготали над усім світом і безглуздою затією власних дітей.

Вогонь тої буревійної ночі не вщух! Уже півстоліття він палить душі й серця обох родів.

Одразу після пожежі Пастеляки сяк-так змоглися на шіф-карти, кинули торби на плечі й далися до Америки. Тут доля всміхнулася родині — через три весни вернулися з товстими капшуками, скупили найситіші поля у долині Віщунки й оселилися у нижньому кінці села. На згарищі не осів ніхто. Насміхаючись над Петахами, які з тяжкими потугами зуміли якось відбудуватися на зруйнованому гніздовищі, Пастеляки вже десятки років нікому не продають землю з попелищем і самі її не турбують. Царина з кожним роком дичавіє, а згарище весь час чорно шкіриться у вікна Петахів — до хати нашої баби. І полум’я тої півстолітньої ночі розгоряється в серцях ще сильніше, а поготів після того, як старший син Пастеляка Андрій, мій батько, оженився на дочці Петахів Магдалині — моїй матері. Зробили це вони наперекір волі обох родин. Петахи не визнавали шлюбу, доки не народився я. А далі що поробиш — дочка ж, не піде дівка білим світом з дитиною в подолі. Пастеляки, особливо дід Василь, затялися до самого кінця — вони не вміли, не вміють і не хочуть прощати.

…Із нижнього кінця села назустріч нам несеться гурт дітлахів, а над ними весело кружляє колядка.

— Чи багато наколядували? — питаю голосно їх здалеку.

— А подивись! — кричать навперебій хлопчаки, розкриваючи торби.

А там чого тільки очі не бачать — і горіхи, і яблука, і сушениці, і цукерки.

— А твій дідо Василь он по скільки нам дав, — хваляться колядники, добуваючи з кишень новенькі червінці. — Сидить у хаті, а перед ним на столі велика купа грошей, і кожному дарує по червінцю. Вам, певне, найбільше дасть, —