Джонатан Страуд - Брама Птолемея, Джонатан Страуд

Хлопчик побокував. Кулька розбилась об колону, забризкавши її рідиною. В повітря знялася хмаринка зеленої пари.

Двоє вбивць зіскочили з підвіконня — один праворуч, другий ліворуч. Тепер вони тримали в руках шаблі. Крутячи ними над головами, убивці похмуро оглядали кімнату.

Хлопчик зник. Довкола було тихо. Зелена отрута в’їдалася в колону, розтоплюючи камені.

Ніколи ще за сім років, ніде — від Антіохії до Перґаму — цим убивцям не випадало випустити свою жертву![6] Припинивши вимахувати шаблями, вони сповільнили ходу, уважно дослухаючись і донюхуючись до найменших слідів страху.

З-за середньої колони долинув легенький шурхіт — ніби миша ворухнулась у соломі. Убивці перезирнулись — і рушили вперед, навшпиньки, піднявши над головами шаблі. Один обійшов колону справа, проминувши понівечене тіло свого спільника. Другий — зліва, повз золоте крісло з кинутим на нього царським плащем. Вони пересувались, наче привиди, обходячи колону з обох боків.

За колоною тим часом знову щось поворухнулось — майнула тінь хлопчика, що ховався там. Обидва вбивці помітили її, замахнулися шаблями — й кинулися на здобич справа й зліва. Обидва завдали удару хутко, наче богомоли на полюванні.

Аж тут пролунав хрипкий подвійний крик. Із-за колони викотилось місиво рук і ніг — тіла двох убивць, сплетені в смертельних обіймах: вони прохромили шаблями один одного. Діставшися до плями місячного світла посередині кімнати, тіла ще раз поворухнулись — і завмерли.

Запала тиша. Підвіконня було порожнє, з вікна заглядав лише повний місяць. Повз його яскраве коло пропливла хмаринка, на мить зануривши в темряву мертві тіла на підлозі. Сигнальний вогонь на маяку виблискував червоним у небі. Усе було спокійно. Хлопчик вийшов із-за колони. Його босі ноги нечутно ступали підлогою, тіло було напружене — наче щось у кімнаті ще тривожило його. Обережно, поволі він підходив до вікна. Помалу, помалу, ближче, ближче… Він побачив темні громади садів, дерев та вартових веж. Поглянув на місячне проміння на підвіконні. Ще ближче… Ось він уже сперся долонями об камінь. Нахилився вперед, визирнув надвір. Тоненька біла шия витяглася…

Нічого. Двір теж був порожній. Стіна внизу була гладенька, її камені чітко видніли в місячному світлі. Хлопчик прислухався до тиші. Затарабанив пальцями по підвіконню, стенув плечима і озирнувся…

Аж тут четвертий убивця, що висів над вікном, мов висохлий чорний павук, стрибнув на хлопчину згори. Його ноги спричинили не більше шуму, ніж пір’їнка, що падає на сніг. Проте хлопець почув його — і обернувся до вбивці. Блиснув і брязнув об камінь кинджал. Залізні пальці схопили підлітка за горло; підніжка — і хлопчик важко впав на підлогу. Убивця навалився на нього всім своїм тілом. Руки хлопця були притиснуті до підлоги — він не міг поворухнутись.

Кинджал опустився. Цього разу він не схибив.

* * *

Усе закінчилося так, як і мусило закінчитись. Схилившись над тілом хлопчика, вбивця дозволив собі перепочити — то був перший його перепочинок відтоді, як загинули його спільники. Він присів навпочіпки, розтиснув пальці, що тримали руків’я кинджала, відпустив зап’ясток хлопчини. А потім схилив голову — на знак традиційної пошани до знищеної жертви.

Аж тут несподівано хлопчик підхопився — й витяг кинджал із своїх грудей. Убивця розгублено заморгав.

— Він же не срібний, розумієш? — промовив хлопчина. — Ти помилився!

І підняв руку.

У кімнаті пролунав вибух. Із вікна посипались зелені іскри.

Хлопчик підскочив і жбурнув кинджал на ліжко. Поправив собі спідничку й струсив з рук клапті попелу. А потім гучно кахикнув.

Долинув легенький шурхіт. Золоте крісло з іншого боку кімнати хитнулось. Плащ, який висів на ньому, відлетів убік, і з-під крісла виліз ще один хлопчина — точнісінько такий самий, як перший, тільки захеканий і розкуйовджений через те, що стільки просидів у схованці.

Відсапуючи, він став над тілами вбивць. Тоді поглянув на стелю, де виднів чорний людський силует. Навіть цей силует, здавалося, не тямив себе з подиву.

Хлопчик перевів погляд на свого рішучого двійника, що дивився на нього через осяяну місяцем кімнату. І трохи глузливо віддав йому честь.

Птолемей відгорнув з очей пасмо чорного волосся і вклонився.

— Дякую, Рехіте, — сказав він.

1

Бартімеус

Часи змінюються.

Колись я не знав собі рівних. Я міг кружляти небом на клаптику хмарини — і здіймати за собою бурі пилу. Я міг проходити крізь гори, зводити замки на скляних стовпах, одним подихом валити ліси. Я вирізьблював храми з земних кісток і водив у бій війська проти легіонів мерців — так, що потім співці з десятків країн складали на мою честь пісні, а літописці з десятків століть записували мої подвиги… Так! Я був Бартімеус — швидкий, наче гепард, могутній, наче бойовий слон, смертоносний, наче отруйна змія в стрибку!

Але то було давно.

А тепер… Тепер я лежав посередині нічної вулиці — й поволі плющився. Чому? Бо на мені лежала перекинута будівля. Її вага гнітила мене. М’язи напружувались, жили розривались, і хоч як я силкувався, та зрушити її з місця не міг.

Правду кажучи, нічого ганебного в тому, щоб намагатися зіпхнути з себе перекинуту будівлю, немає. Я вже потрапляв у такі халепи — це частина моєї роботи![7] Проте якщо будівля гарна й велична, це все ж таки не так принизливо. А цього разу огидна споруда, яку зірвали з фундаменту й скинули на мене з величезної висоти, не відзначалась ні красою, ні величчю. То не була ні стіна храму, ні гранітний обеліск, ні навіть мармуровий дах імператорського палацу.

Ні. Будівля, під якою я безпорадно борсався на землі, наче метелик на шпильці в колекціонера, була зведена в двадцятому столітті — і до того ж мала вельми специфічне призначення.

Гаразд, зізнаюсь вам: то була громадська вбиральня. Досить чиста й простора, але все одно — вбиральня. Добре, що мені тоді не трапився жоден співець чи літописець!

Виправдатись я міг хіба тим, що згадана вбиральня мала бетонні стіни й міцну залізну покрівлю, жорстока аура якої послаблювала моє й так уже знесилене тіло. До того ж усередині — безперечно! — були всілякі рури, бачки й нівроку важкенькі крани, що теж додавало ваги. Та все одно для джина мого рівня — ганьба, коли його придавлять отакою спорудою. Ця ганьба, щиро кажучи, гнітила мене більше, ніж вага самої будівлі.

Вода з розчавлених і поламаних рур струменіла на мене згори й понуро текла до