Олена Гриб - Право на шанс, Олена Гриб

Колись.

Я знітилась і, задкуючи, відступила до дровітні. Моє господарство не відрізнялося масштабами – звичайний клаптик землі сто кроків у довжину і в ширину. На ньому скупчилися стара хатинка, сарай із проломленим дахом, купа дощок і мотлоху на місці колишнього хліва, колодязь без кришки, кілька грядок, що під осінь заросли бур’янами, і вбиральня – по суті, єдина споруда, яка радувала очі новизною. Ясна річ, нічого з цього цінності не мало і обійшлося мені вкупі з землею в одну-єдину срібну монету. Однак тут були мої володіння, і ніхто, крім короля і королівських стражників, не смів переступати їхні межі. Якщо вірити закону, не смів.

– Голота, – крізь зуби процідив баронський синочок.

Стиснувши губи, він відвернувся, щоб зіткнутися поглядом із Мелою. Сусідка щось тихо промовила. Її гість здригнувся, різко хитнув головою, вдаючи уклін, і, помітно поспішаючи, залишив двір.

– Хоч би раз почути, чим вона їх відлякує, – з жалем зауважив Ферн. – Така тиха, доброзичлива, а ти бачила, як у цього панича волосся стало дибки? Навчити б тебе, безпомічну, і потреби в мені не буде.

– Я ніколи тебе не тримала, – огризнулась я.

Нагадування про можливу розлуку засмучувало більше ніж Тавенна.

Силою Ферна була ненависть. Я не уявляла, чому його почуття настільки сильні, що віднаджують від нас людей – і випадкових знайомих, і лиходіїв, що вишукують у натовпі жертву. Іноді, йдучи вулицею, здавалося, що мене оточують скляні стіни.

– Можливо, виродків лякає не Мела, а її репутація, – розмірковував демон. – Якщо когось назвали чаклуном, це не відмиється ніколи. Їй не варто було виставляти напоказ свої зв’язки з магією. А нам краще б не затримуватися тут на цілих два роки!

Так, краще б не затримуватися…. Минуле переслідувало і мене, і Ферна. Я не сумнівалась: одного разу воно нас наздожене. Але спочатку я збиралася закінчити те, заради чого відмовилась покидати Борсуки через півроку після нашого прибуття, як ми завжди робили, замітаючи сліди.

Післяполудневе осіннє сонце на кілька митей виглянуло з-за хмар, підкреслюючи всю убогість довкілля. Цю зиму в напівзруйнованій хатині нам не пережити. Доведеться або викручуватися, щоб розміняти срібну монету і всерйоз зайнятися ремонтом, або поквапити події. Відверто кажучи, я б вибрала перший варіант, оскільки якщо другий не вдасться…

Думати про це не хотілося.

***

Сутеніло, коли в хрест-навхрест заставлену дошками дірку в паркані, що означала мою ще навесні зламану хвіртку, протиснулася Мела. Я спостерігала з вікна, як вона пихкає, намагаючись не розвалити всю конструкцію, і посміювалась.

Гостей ми з Ферном не чекали, а єдиною сторонньою людиною, яка переступала поріг нашого дому, був очільник міста. Він урочисто вручив ключі від розвалюхи і поспішив попрощатися, поки я не передумала і не захотіла назад своє срібло. Тому все тут підлаштовувалось під мене. Точніше, на моїй землі ніщо не суперечило моїй же ліні.

Забруднене мухами вікно не давало змоги докладно розгледіти вираз обличчя чаклунки, яка боролася з намертво стягнутими мотузкою дошками, однак я не сумнівалася – вона здасться.

Але ж ні. Закусивши губу, Мела скинула грубезну стьобанку і вужем прослизнула в дірку.

– Вона нічого так, – зволив фиркнути Ферн, – без свого потворного одягу.

– Ну вибач, що декому не по кишені лисячі шубки, – буркнула я, вражена до глибини душі. – І не кажи, наче мене це не стосувалося.

– Не буду, – легко погодився демон. – Хоч лахміття носи, мені байдуже. Але коли гарненька дівчина ховається під одягом, на який і дивитися гидко…

– То я – опудало?! – напевно, мій вереск почули і в міській ратуші. – Повтори!

Тихий смішок Ферна повернув мене до тями краще за слова. Сусідка вже була на порозі і, звичайно ж, нічого не пропустила.

– Добридень, – неголосно сказала вона, оглядаючи кімнату невпевненим поглядом у пошуках мого співрозмовника.

Не виявивши нікого, Мела не висловила здивування – ще б пак, весь куток базікає про мої дивацтва від часів нашого поселення в Борсуках.

– Е-е-е… Візьми. – Вона підійшла до столу і, відсунувши сковорідку з тижневою цвіллю і горщик з діркою, поклала п’ять мідних монет.

– Це що? – здивувалась я.

– Ведмедик дав. – Губи чаклунки скривилися в подобі усмішки. – Ну, той, що приходив сьогодні. Пан Артан із Ведмедів, молодший син барона Ірреського.

– Мені?! – Здивування росло. – З якого дива баронський синок розкидається грошима?

– Мені, – спокійно відповіла Мела, – але якби він не поліз до тебе сваритися, я б їх не взяла. Тому буде чесно, якщо половина дістанеться вам. Не відмовляйся, гаразд? Е-е-е… Бувай.

«Оце пощастило!» – подумала я, дивуючись її наївності.

– Нам? – гримнув демон. – Яким ще «нам»?! Ти чула, ослице?

Але двері вже зачинилися.

***

Через тиждень я мала честь зустріти самого барона Ірреського. Цей худий, аж виснажений старий без жодної волосини на спотвореному давнім шрамом черепі топтався біля воріт Мели, не роблячи, однак, жодних спроб привернути до себе увагу. Взагалі-то тут, на околиці, церемонії були зайвими, і зазвичай гості, не спромігшись ні постукати, ні покликати господарів, ломилися прямо в дім. Та барон, мабуть, не наважувався порушити етикет. Ну або боявся зайти в розпал чаклунського обряду.