Олена Гриб - Право на шанс, Олена Гриб

– Чекає, що йому воротар двері відчинить, а дворецький проведе в покої? – пожартував Ферн, що від самого ранку був у поганому настрої.

Оскільки його невдоволення обернулося для мене марно витраченим часом на ринку, я проігнорувала демона. Подумати тільки, продавці не те що уникали нас – вони поспішали забратися подалі, хоч бери їхній товар задарма!

Похмуро розмірковуючи, чи не допомогти вельможному панові, я опустила очі й пройшла мимо. Ні, втручатися не варто. Родовиті та вчені мали одну спільну рису – вони вважали себе кращими за таких, як я.

– Прошу вибачення…

Нога ковзнула по каменю, і я ледь не втратила рівновагу. На мить здалося, що ті слова вимовив Ферн.

– Це ж ви – сусідка шановної Мели з Білок? – Барон окинув мене прискіпливим поглядом.

«Можу закластися, твій синок мене не так назвав», – ледь не відрізала я, але замість цього смиренно промекала:

– Так, пане. Чого бажаєте?

Очі старого знову пробігли по мені, напевно помітивши і грубі «віковічні» черевики, і широку старомодну спідницю, і недбало залатану стьобанку, і насунуту на ніс пухову хустку, добряче поїдену міллю. Я мала вигляд звичайної селянки невизначеного віку, і це мене влаштовувало.

– Ви молодші, ніж казав Арі, – задумливо протягнув барон. – Мій син, Артан, – пояснив, правильно витлумачивши здивування на моєму обличчі. – Не так давно він обійшовся з вами вкрай нешанобливо і невимовно про це шкодує. Скажіть, пані, як я можу залагодити його провину?

О Творець, у що я вляпалася?

– Що з ним? – голос тремтів, а в голові металися думки про те, чи встигну я втекти з Борсуків раніше, ніж мене назвуть відьмою, що згубила баронського сина, і втоплять у найближчому болоті, як належало чинити з нечистю в Підліссі.

– О, не турбуйтеся! – сплеснув руками старий. – Артан почувається чудово, чого і вам бажаємо. Кхм… У нас є до вас одне прохання, але спочатку я б хотів повністю загладити непорозуміння, – він злегка нахилився і заговорив тихіше. – Повністю, розумієте? – В його пальцях несподівано блиснуло срібло.

«Ферне, прожени його!» – нечутно благала я, проте демон не міг прочитати мої думки.

– Ну… Минуле залишилося в минулому, так? – промовила я, краєм ока помічаючи якийсь рух на вулиці.

Начебто дітлахи… Що ж, якщо пошириться слух, ніби у мене є серебринка, грабіжників довго чекати не доведеться. Хіба що покласти монету на видному місці і просидіти в туалеті до ранку, молячись, щоб хмара ненависті Ферна виявилася для непрошених гостей сильнішою, ніж жага наживи.

– То чи не будете ви люб’язні вислухати мою пропозицію? – Срібло поки залишалося в руці барона і було, очевидно, платою за послугу, а не вибаченнями.

Я кивнула.

– Гадаю, ви в гарних стосунках із шановною Мелою? – поцікавився старий.

Чи в гарних ми стосунках? Наше спілкування обмежувалося привітаннями на вулиці, але цікавість уже розігралася.

– Ми ніколи не сварилися, – чесно відповіла я. – То чого ви хотіли?

Тавенна… Все знову впиралося в Тавенну і в ненависну княжну з моїм ім’ям. Виявляється, минулого року вона овдовіла (який жах!), проте траур закінчився і незабаром вона знову вийде заміж (о, радість!). Весілля в домі князя – подія не з простих, і серед запрошених гостей будуть найвідоміші люди зі столиці. Так-так, Тавенну відвідають мешканці самого Рена! Кілька якихось міністрів, безліч знатних панів, навіть маги.

Подейкують, славнозвісний професор Ньельм із Буревісників – далекий родич князя Тавеннського (настільки далекий, що поки він не очолив Кафедру теоретичної магії і не увійшов до Драконівського комітету, про нього й не згадували), тому загляне в князівство на кілька днів. А звертатися до великого вченого найкраще тоді, коли його голова затуманена святковими веселощами і можна прикрасити знання баронського синка, не викликавши здивованих питань на кшталт: «Чому ж цей геній не здатен скласти вступний іспит самостійно?».

Зв’язок між мною, сім’єю барона, Тавенною, Мелою і професором полягав у тому, що останні двоє були добре знайомі («Не мені вам розповідати… Але якщо він називав її своєю найкращою ученицею, то й до її думки прислухається», – змовницьки підморгуючи, прояснив ситуацію мій співрозмовник).

Від мене вимагалося умовити сусідку зводити Ведмедика на оглядини і замовити за нього слівце. Коштувало це доручення цілу срібну монету (в разі успіху, звісно). Транспорт, їжу і житло барон оплачував незалежно від результатів поїздки.

Він стільки разів повторив слово «Тавенна», що мене занудило. Я ненавиділа те місце. Воно ототожнювалося зі зрадою, розчаруванням, самотністю… У мене не було причин спонукати когось туди вирушити. Я не потребувала грошей. Мені аж ніяк не хотілося сприяти учнівству баронського чада, яке назвало мене «голотою». Прокляття, мені взагалі не подобалася думка про допомогу ближньому, особливо тому, який має титул і задирає ніс!

– Скажи йому, щоб засунув своє срібло… Звідки витягнув, – буркнув Ферн. – Ти за бажання можеш мішок золота дістати, то навіщо слухаєш старого осла?

Від персня розійшлася добре знайома мені хвиля ненависті. Демон злився? Дивно, такі пусті балачки завжди його дратували, проте він тримався впевнено.