Yalset - Обручка диявола , Yalset

Враз на групу людей прямо з неба падає каміння. Великі, маленькі камінчики б'ють по голому тілу. Люди жалостливо візжать та з рук своє с'їстне не випускать. Казкова зелена галявина враз червонішає, кров швидко наповнює огорожену ділянку. Люди, тонучи у власній крові, підіймають руки аби врятувати свій сіро-смердючий скарб, червона рідина заливається у вуха та ніздрі. 

Вони кричать, вони молять врятувати та ніхто ім не приходить на помічь. 

— Жах який.

 Килина рушає далі. Близько кілометра їй прийшлося йти, щоб забути той сморід.

На шляху дитина зустрічає групу священиків. Всі вони палають яскравим чорним вогнем. Шкіра їх покрилася здоровеними опіками, обличчя божих створінь неможливо розгледіти.  

— Благословенний Боже. Змилуйся над нами, грішниками. Хай прославляється воля твоя!

Зупинилася Килина, не розуміючи, за які такі гріхи священники палають вічним вогнем.

Подумала, подумала та й рушила вперед. 

Страх вже майже минув. Дівчина з цікавістю очікувала на появу нової міні-сценки.

Вже через 13 кроків перед її очима відкрилася нова міні-історія. Більш страшна і моторошна. Багато чоловіків було, всі вони сиділи у котлах з дивною тягучою червоною киплячою рідиною. Уся галявина, на якій і знаходилися десятки таких котлів, була вкрита людськими кістками. Серед них блукає чоловік з обличчям порося. В руках він тримає довжелезну плітку. 

Висунеться якийсь смільчак з котла — чорт як лесне сильно по спині верівкою лишаючи глибокий поріз. Кричить чоловік, на землю валиться. Хапає чорт втікача за ноги та назад у кип'ячу пастку закидає.

— Варися, варися. Ти ще не готовий, — мовить він.      

Налякало Килину кошмарне видовище, вона хутко сховалася за деревами та пішла далі.

Блукає руда, допоки не чує тихі голоси під ногами. Опускає голову донизу і помічає реп'ях, на якому стоїть її маленька ніжка.

— Дивись, куди наступаєш! — кричить на неї рослина.

— Пробачте. Я не знала, що ви живий, любий реп'ях, — Килина прибирає ногу та на коліна спускається. Реп'ях починає шалено швидко крутитися навколо свого стебла і промовляти:

— Зірви, зірви мене! Зірви! Не хочу жити я! Зірви мене!

— Не хочу я вас рвати, пане реп'ях, — руденька торкається рослини, зупиняючи її безумний танок.

— То йди вже геть! Геть пішла, мандрівна душа! Геть! — серед дерев неочікувано прориваються сотні таких самих реп'яхів. Всі вони вигукують Килині:

— Геть! Йди геть, неупокоєна! Геть! Геть!

— Вибачте, — каже дівчина і швидко рушає.

Йде та йде маленька, дому все немає. Озирається налякано — навколо нікого. Гукає, та її ніхто не чує. Дрімучий ліс все глибше затягує дитину, Килина не здається та виходить до міцних скал, яких раніше ніколи не бачила у селі.

— О, це так дивина, — руденька ступає ближче. Посеред скал дівчина розглядає людські тіла. Усі вони живі, але чомусь загрузли кінцівками у камені. В деяких виходить врятуватися від шаленої сили гори, але їх одразу хапають чорти та, сміючись, відгризають кінцівки та знову у скали повертають.

— Зрадників ніхто не любить. Не має вам життя ні на землі, ні на тому світі. Хахаха, — промовляють чорти, крутячи своїми тонкими хвостами.

Виростають відгризані людські кінцівки прямо у скали, полонені намагаються вириватися. Все марно. 

Проростає скала крізь їхні тіла, ховає всі згадки їх існування. 

Лякається маленька стати частиною гори, швидко тікає.

Довго-довго біжить, підошва на кросівках вже стерлася, а вона все біжить і біжить.

Коли повітря у легенях закінчується, Килина зупиняється і ховається у високих знайомих кущах папороті. Налякана, голодна та холодна дівчинка обіймає себе за коліна та плаче. Гарячі сльози стікають по щоках розбиваючись о землю. Косиці давно розплелися, а біла мереживна сорочка забруднилася. Мати точно буде лаяти Килину за те, що забруднила свою найліпшу кофтинку.

Сидить маленька у кущах та сильно плаче.

— Так! Моя обручка, — чує свій голос Килина, дивиється та хутко вилазить за кущів.

Застигає на місці дитинка, не вірячи своїм очам — вона бачить саму себе, а поряд той самий загадковий хлопак. Близнючка Килини починає крутити обручку чекаючи магічного синього спалаху. Не виходить і в неї відкрити двері у потойбічя, тож дівчина рушає вперед у лісок так само, як і її копія позаду.

— Ще не зрозуміла? — чорноокий хлопець раптово з'являється напроти наляканої Килини. Все його тіло огортає ледве помітний чорний дим, він дивиться хижо їй в очі. 

Бракує слів маленькій. Мовчки ковтає сльози дитинка. 

— То ще походи, а потім ми з тобою зустрінемося і вирішимо, куди тебе відправляти, — хлопець так само миттєво щезає, а маленька Килина так і лишається у кущах папороті, дивлячись на два дуби, один з яких давно всох.

Кінець