Микола Васильович Гоголь - Зібрання творів у семи томах. Том 3. Драматичні твори, Микола Васильович Гоголь

Городничий. Навіщо! Така вже, видно, доля. (Зітхнув.) Досі, дякувати богові, підбиралися до інших міст. Тепер дійшла черга до нашого.

Амос Федорович. Я гадаю, Антоне Антоновичу, що тут тонка і більш політична причина. Це значить ось що: Росія… так… хоче воювати, і міністерія ото, як бачите, й підіслала чиновника, щоб дізнатися, чи нема де зради.

Городничий. Ото бевкнули! А ще розумна людина. У повітовому місті зрада! Що воно, прикордонне, чи що? Та звідси хоч три роки мчись кіньми, ні до якої держави не доїдеш.

Амос Федорович. Ні, я вам скажу, ви не той… Ви не… Начальство, воно тонко бачить: дарма, що далеко, а воно собі мотає на вус.

Городничий. Мотає, чи не мотає, а я вас, панове, попередив. Дивіться! щодо себе я деякі розпорядження зробив, раджу й вам. Особливо вам, Артеме Пилиповичу! Безперечно, проїжджий чиновник побажає насамперед оглянути підлеглі вам богоугодні заклади — і тому ви зробіть так, щоб усе було пристойно: ковпаки щоб були чисті, і хворі щоб не скидалися на ковалів, як звичайно вони ходять по-домашньому.

Артем Пилипович. Ну, це ще нічого, ковпаки, сказати б, можна одягти й чисті.

Городничий. Так, і теж над кожним ліжком надписати латинською чи іншою якоюсь мовою… це вже ваша справа, Христіане Івановичу, — всяку хворобу: коли хто захворів, котрого дня і числа… Негаразд, що у вас хворі такий міцний тютюн палять, що завжди розчхаєшся, коли зайдеш. Та й краще, якби їх було менше; зразу завважать недогляд або лікарське невміння.

Артем Пилипович. О! щодо лікування, ми з Христіаном Івановичем вжили своїх заходів: що ближче до натури, то краще; ліків дорогих ми не вживаємо. Людина проста: якщо помре, то й так помре; якщо видужає, то й так видужає. Та й Христіанові Івановичу важкувато було б з ними й порозумітися, він по-російському ні слова не знає.

Христіан Іванович видає звук, почасти схожий на літеру і й трохи на є.

Городничий. Вам також порадив би, Амосе Федоровичу, звернути увагу на присутствені місця. У вас там у прихожій, куди звичайно приходять прохачі, сторожі завели свійських гусей з маленькими гусенятами, які так і шмигляють попід ногами. Воно, звісно, хатнє господарство заводити кожному похвально, і чому не завести його й сторожеві? тільки, знаєте, в такому місці непристойно… я й раніше хотів вам про це зауважити, та все якось забував.

Амос Федорович. А ось я їх сьогодні-таки звелю всіх забрати на кухню. Хочете, приходьте обідати.

Городничий. Крім того, погано, що у вас висушується в самім присутствії всяке дрантя, і над самісінькою шафою з паперами — мисливський гарапник. Я знаю, ви любите полювати, проте краще тимчасово його забрати, а там, як проїде ревізор, хай уже, можете собі його знову повісити. Також засідатель ваш… він, звісно, людина тямуща, але від нього такий дух, наче він тільки-но вийшов із винокурного заводу — це теж негаразд. Я хотів давно про це вам сказати, але був, не пригадую, чимось заклопотаний. Є проти цього засоби, коли вже це справді, як він каже, у нього природний дух. Можна йому порадити їсти цибулю або часник, або щось інше. В цьому випадку може допомогти різними медикаментами Христіан Іванович.

Христіан Іванович видає той самий звук.

Амос Федорович. Ні, цього вже неможливо вигнати: він говорить, що в дитинстві мамка його прибила, і з того часу від нього одгонить трохи горілкою.

Городничий. Та я так тільки зауважив вам. Що ж до внутрішнього розпорядження і того, що зве в листі Андрій Іванович грішками, я нічого не можу сказати. Та й дивно говорити: нема людини, що за собою не мала б яких-небудь гріхів. Це вже сам Бог так сотворив, і вольтер’янці[4] даремно проти цього говорять.

Амос Федорович. А що ви вважаєте, Антоне Антоновичу, грішками? Є грішки і грішки… Я говорю всім одверто, що беру хабарі, але чим хабарі? цуценятами-хортами. Це зовсім інша річ.

Городничий. Ну, цуценятами чи чимось іншим — проте хабарі.

Амос Федорович. Ну, ні, Антоне Антоновичу. А от, приміром, як у когось шуба коштує п’ятсот карбованців, та дружині шаль…

Городничий. Ну, а що з того, що ви берете хабарі цуценятами-хортами? За те ви в Бога не віруєте; ви до церкви ніколи не ходите; а я принаймні у вірі твердий і щонеділі буваю в церкві. А ви… О, я знаю вас: ви коли почнете говорити про сотворіння світу, просто волосся дибки стає.

Амос Федорович. Та адже сам собою дійшов, власним розумом.

Городничий. Ну, іноді забагато розуму гірше, ніж би його зовсім не було. Проте я так тільки згадав про повітовий суд; а, правду кажучи, навряд чи хто коли-небудь зазирне туди: це вже таке завидне місце, сам Бог ним опікується. А ось вам, Лука Лукич, то як смотрителеві учбових закладів, треба потурбуватися особливо щодо вчителів. Вони люди, звісно, вчені й виховувалися в різних колегіях, але мають предивні вчинки, натурально нерозлучні з ученим званням. Один із них, приміром, отой, що має товсте обличчя… не пригадаю його прізвища, ніяк не може обійтися без того, щоб, зійшовши на кафедру, не скривитися[5]. Ось так (кривиться). І потім почне рукою з-під галстука прасувати свою бороду. Розуміється, коли він школяреві зробить таку пику, то воно ще нічого, може, воно там і треба так, про це я не можу судити; але ви зважте самі, коли він зробить це одвідувачеві — це може бути дуже зле: пан ревізор або інший хтось може взяти це на свою адресу. Із цього чорт знає що може вийти.

Лука Лукич. Ну що, їй-право, мені з ним робити? Я вже кілька разів йому говорив: оце ще цими днями, як зайшов був до класу наш предводитель, він скорчив таку пику, якої я ніколи ще не бачив. Він, бач, зробив її від щирого серця, а мені догана: навіщо вільнодумство прищеплюється юнацтву.

Городничий. Те саме я повинен вам зауважити й про вчителя історії. Він учена голова — це видно, і відомостей нахапав силу-силенну, але тільки пояснює з таким захватом, що себе не пам’ятає. Я одного разу слухав його: ну, поки говорив про ассиріян та вавилонян — ще нічого, а як дійшов до Александра Македонського, то я не можу вам сказати, що з ним скоїлося[6]. Я думав, що пожежа, їй-богу! збіг з кафедри і скільки сили бах стільцем об підлогу. Воно,