Ілля Собчук - А вони плачуть, Ілля Собчук

Опанас вертів головою, як бджола, намагаючись віднайти джерело звуку. Не вийшло: нікого поряд подібного не знайшлося і, повністю зрозумівши це, зробив повільний видих. Потім ще один, ще один і… схлип, ще один, ще один та ще один.

Зупинившись, ледве втримавши рівновагу, Опанас по-звірськи зірвав з себе китель та підкинув до неба, і знову побіг, махаючи отцю Феодосію, смиренно стоячому біля лісу. Коли той побачив Опанаса - задубенів на місці, з широко розплющеними очима.

Отець Феодосій, яким його знав Опанас, завжди залишався чесною та доброю людиною. За все своє життя в селі він нікому не сказав поганого слова, ні з ким не сварився, ні з ким не водився й просто був гарним порадником та сусідом. Ну а що ж іще потрібно від священника? Правда в тому, що життя, - складна та несправедлива штука: навіть якщо людина буде ідеальною від народження, їй все одно щось припишуть, або намагатимуться приписати. 

Річ у тім, що від початку своєї служби отець частенько почав заглядати до лісу. Робив це щодня: на ранок, вдень, ввечері, навіть вночі. На запитання він ніколи не давав ясної відповіді. Казав, що гриби збирає, звірям допомагає, або й узагалі хату будує. 

І люди йому вірили, хоча дехто зі старших представників пускали чутки, що “той чорнобородий займається темною магією” та подібними справами. Більшість таких “експонатів” жило в кінцях села, біля боліт, до того ж самі більше походили на відьом та чаклунів, тому крім запального сміху у молоді нічого іншого не викликали. 

Баба Оришка була однією з таких представників. Згорблена, низька, беззуба, з кротячим зором та вічними байками про Домовика, Русалок та Лісового. До церкви не ходила, часто плутала коли день, коли ніч, від чого змушувала односельчан сміятись. Отець Феодосій пропонував їй допомогу, але та нахабно відмовляла, а одного разу навіть силою витовкла отця з хати, від чого до кінця життя отримала прізвисько “Безбожниця”. Пішла про неї ще чорніша слава. Її почали цуратися та боятися, а потім й геть про неї забули.

До однієї ночі.

У ніч на Пасху односельчани прокинулися від дикого крику. Виглянувши у вікна побачили, що селом біжить “Безбожниця”. Вона горланила ім’я отця, згадуючи між криками всяку напасть, чортів, демонів та хрестилася. Потім забігла в зарості трави, що вели до поля, і слід її зник. Вранці, прийшовши ледве не цілим селом до Оришиної хати, всередині нажахані селяни знайшли її труп, висохлий, зачерствілий, прикутий до ліжка. В кімнатах царював гармидер, а на стінах намальовані хрести. 

Під час похоронної процесії всі дивилися на отця Феодосія. Після - теж. Продовжили аж до 45-го, коли чутки про темну магію, якою балується священник у лісі, ставали не дурними розповідями хворої бабці, а цілком можливим фактом, породженим побаченим феноменом.

Отець Феодосій проживе в селі до 1950-го, згодом втече. Помре у 1957-му, за день до Пасхи. Його знайдуть у ліжку. На шиї буде різана рана, а руки, що триматимуть окривавлений хрестик, тягнутимуться до неї. У кімнаті царюватиме гармидер, а сусіди зазначать, що за день до смерті він говорив про бліду постать, яку бачив у кутку кімнати.

Опанас пробіг поміж отця. Китель, неакуратно пошматований, впав на пісок. Отець Феодосій глянув на хлопця, мовчки перехрестив його й пішов собі, стискаючи в руках хрестик.

Сонце сідало за обрій. Сутеніло. Трава перешіптувалась, ліси непокірно стояли вдалечині й зацікавлено спостерігали за видовищем.

Опанас йшов опустивши голову. Від людського в нього мало що залишилось: бліде тіло сяяло від сонячних променів, очі напівзамкнуті, кістки рельєфно випирали з-під ребер; ноги побиті до крові, що поступово змішувалась з потом та ґрунтом; руки тремтіли, обіймаючи тіло. 

Труп. Не інакше.

Правою… лівою… пра-пра-пра…правою

Йшов. Хилився - йшов. Падав - йшов. Вмирав - йшов. Він би нізащо не зупинився. Але якби б він не підняв голову в той момент то, напевне, погаснув би трохи раніше й по-іншому. Але сталося те, що мало. Опанас побачив річку. 

Те, до чого він біг. Те, чого він бажав. Те, що дочекалося його.

Нарешті.

Очі ледве не розірвались. Хода пришвидшилась. Побіг.

У горлі знову сформувалась кам’яна груда, яка завадила реву вилетіти ще на початку. Проте, коли Опанас напружив усі вени на шиї, коли зірвав з себе штани разом із білизною та викинув в лан й ще дужче побіг, - вона тріснула. Остаточно розвалилась.

Рев, подібний до гарматного пострілу, відбивався у вухах до самого кінця. Очі пекли від сліз, але не довго, - змила.  Ноги пронизав гострий біль, але коли вони перестали відчувати поверхню під собою, то весь біль ущух. 

Через них Опанас побачив геть інше життя, на яке не міг очікувати.

Побачив:

“Ма-а-а-а-м-о-о-о-о! Не р-і-і-ізь мене! Не р-і-і-і-і…”

“Води. П-піду… води.”

“Хахол ти, дранний, на! Палучай! Палучай! Будєшь знать!”

Тому бажав лише одного.

Востаннє глянув на небо. Востаннє закричав. Востаннє заплющив очі.

Того серпневого вечора вода на мить скаламутилась, та одразу вщухла. 

Кінець