Ілля Собчук - Безбарвний сон, Ілля Собчук

Мухи прилетіли непомітно, як і минулих разів.

Дивно: ані скрип сходів, ані затхлий сморід не пробудили хазяйку від сну. Вона мирно дрімала на вайлуватому кріслі, розверненому до вікна. За ним вдалечині гуділо життя, забудоване кам’яними будовами, дахи яких вкрилися першим снігом.

-Фу, ну й смердить, - затуляючи ніс проскиглила Худа муха.

-А ти як хотів? - хриплим басом відповіла Груба муха.

Щоправда, всупереч міці у її словах, пальці та ноги ще на вході до обителя пустилися в судомний танок.

-Гадаєш, тут ше шось осталось? 

-Закрийся.

Мухи залетіли до вітальні - скоцюрбленої кімнатки, яка від тіньових пут нагадувала тісну коробку; єдиним джерелом світла слугували сиві промені, що лилися з вікна. Кватирочка була прочинена, гойдалася туди-сюди, скрипучи. Промені обволікали підлогу, надаючи їй вигляду білосніжної павутини. Обволікали разом із хазяйкою.

Її волосся стало ще білішим. Тіло стало ще стрункішим. Очі ста…

-Ну і шо тут такого? Звичайний свинарник…

-Тоді йди бетон мішати на будові, як щось не подобається! До роботи.

Антресолі, шафи-тумбочки, полички, - почалися дикі танці: усі підстрибували, усі тряслися, усі хиталися, як на хорошій п’янці; гриміли шухляди, перекидаючи цвілий одяг та якийсь клунок, трусилися шматочки розбитого скла, що колись були одним цілим й оберігали давню фотографію від недоброго ока.

Тепер та фотографія лежали під ними, порізана та притоптана, але на ній ще можна було розібрати декілька деталей: написана кривою рукою дата - “02.VII.84”; підпис під нею: “Любимій бабусі на вісімдесятиріччя. Від Родини та Стьопи.”; шестеро людей, усі у святкових маринарках, - четверо чоловіків, двоє жінок, серед яких була хазяйка. 

Усміхнена хазяйка. Щаслива хазяйка. Вона обіймала когось маленького, - так сильно, що, здавалося, у дитини могла б і репнути сорочка, в яку та була вбрана.

Тоді хазяйка усміхалася, а зараз спить. Вона все ще спить, не зважаючи на ураган у її покої. Вона вкрита ворсистим коричневим пледом. Та спить.

-Є! - загукала Худа муха. -Є!

-Що є?

-Ось, глянь!

Худа муха вилетіла з коридору, тримаючи у руках стопку вкритих ковтками пилюки книжок. 

-На біса та макулатура?

-Так це ж класика! На базарі зараз вона розлітається, як гарячі пиріжки. Її точно розкуплять.

-Господи, - ледве чутно вимовила Груба муха. -Шось цінніше було?

-...Ні

-Точно?

-Точно. А у самого шо?

-Супу з грибочків та плісняви не бажаєш? Добре, покажи хоча б ті книги.

Худа муха полетіла до своєї подруги. Пролітаючи крізь хазяйку - випадково на неї глянула… та зомліла. Книги ледве не попадали на підлогу, та Худій мусі вдалося втримати рівновагу й прийти до тями.

-Шо таке?

-Нічого, просто… не звик ше, шо в них очей нема.

-Прийшли б ми десь років п’ять тому, ти б зміг їх побачити. Ходімо.

Мухи за два злети покинули вітальню, за нею й квартиру. Гримнули двері. Настала тиша. Мертва тиша, в якій чулося лише свистіння листопадового вітру, що грався з розкиданими речами -  загорнутим клунком, розрізаною одежею та фотографією, яку той підхопив та кинув у хазяйчині ноги.

Навіть не глянула на неї: не могла, але десь там, уві сні, дуже кортіла цього, бо сон її вже став безбарвним.

Кінець