Ксана Рейлі - Ніхто тебе не врятує, Ксана Рейлі

Анна

Через шістнадцять років

Мені стало цікаво, як голосно хрустітиме його стегнова кістка, коли я витягну з верхньої шухляди ножа і встромлю його йому в ногу. Я дивилася на те, як рухався цей тонкий рот, а мені насправді хотілося, щоб він стулився раз і назавжди. Слухати ці словесні нісенітниці — останнє, чого мені сьогодні хотілося.

— Отже, вона просто зникла? — спитала я, відкинувшись на спинку шкіряного крісла. — Одна з наших дівчаток поїхала на виклик, а тоді магічним чином зникла. Так це ти собі уявляєш?

— Клієнт сказав, що коли все закінчилося, вона взяла гроші та вийшла з готелю. Але дівчина не прийшла на місце, де на неї чекав автомобіль.

— Яка ймовірність, що її вбили?

— Та годі тобі, Анно! — Руслан дивно засміявся. — Хто буде вбивати звичайну повію? Ця сучка просто втекла.

— Звідси неможливо втекти, — просичала я, нахилившись ближче до нього. — І якщо вона все ж змогла зробити це, то знайди її, чорт забирай!

— Я не думаю, що вона може завдати нам проблем.

— Я б не була такою впевненою в цьому. Нам ще бракувало розбирань з поліцією.

Я знервовано постукала ручкою по столу, важко дихаючи через ніс. Руслан закотив очі, а мені так і хотілося виколоти йому їх. Він почав мене злити ще тоді, коли мені довелося взяти на себе всі обов'язки голови клану. Звісно, багато хто не був згодний з цим, адже чоловіки вважають, що жінкам не місце у мафії. Таким був і Руслан. Постійно шукав мої промахи та доносив на мене батькові. Я так часто прокручувала у своїй голові сценарії його смерті, що інколи мені здавалося, що усе реально. Але я не могла так вчинити, адже він був не лише довіреною особою мого батька, а також і його племінником.

— Знайди її! — наказала я своїм улюбленим жорстким тоном.

Кутики його губ опустилися, а сам він різко хитнув головою. Йому не подобалося, коли я наказувала, але у нього не було іншого вибору, як послухатися.

— Якщо ти цього вимагаєш, — крізь зуби видавив з себе Руслан. — Я зроблю все, що в моїх силах.

— От і добре!

Я розслабилася, не стримуючи своєї задоволеної усмішки, пропитаної отруйними нотками маленької перемоги.

Чого лише вартував цей жалюгідний вираз обличчя Руслана. Так і хотілося засміятися йому в лице, але я стрималася, щоб не принижувати його ще більше перед своїми охоронцями.

У двері кабінету постукали, і після мого дозволу всередину увійшов один з працівників клубу.

— Ліса просила повідомити, що прибула нова партія дівчат, — сказав він.

— От і заміна під'їхала, — тихо пробурмотів Руслан, але після мого різкого погляду одразу ж замовк.

— Ми зараз прийдемо, — мовила я. — Хочу познайомитися з новенькими.

Я підвелася з крісла та провела руками по темних штанинах свого костюма. Руслан показово відвів руку біля дверей, пропускаючи мене вперед. Я ж гордо здійняла голову, коли пройшла повз нього. Він нещиро усміхнувся мені, а я ледве стримала свій їдкий коментар. Шалено дратувало те, що ніхто тут не сприймав мого лідерства серйозно, хоча батько і тимчасово назначив мене головою клану. Після аварії він став прикутими до інвалідного візка, тож певні обов'язки не міг виконувати. Я ж радо бралася за це. Можливо, мені просто подобалося це відчуття влади, коли усі навколо бояться та тремтять лише від одного мого погляду. Наприклад, як зараз. Шестеро наляканих дівчаток стояли в ряд у танцювальному залі клубу. Я пройшлася попри них, оглядаючи кожну з них. Вони були вродливими та миловидними. Просто ідеальними. Свіжий товар завжди приваблював навіть постійних клієнтів. Мій погляд зупинився на юній дівчині низького зросту з надто худою статурою. Вона затремтіла, опустивши біляву голову вниз. Її волосся було брудним і скуйовдженим. Здавалося, що подекуди пасма збилися в клубки.

Поруч зі мною раптом з'явилася Ліса — висока ефектна брюнетка в короткій шкіряній сукні. Колись вона з'явилася у нашому клубі, коли втекла з дому та залишилася без грошей. Без освіти та банальних робочих навичків для неї була відкрита лише одна дорога. Вона радо прийняла її, тож за декілька років стала відповідальною за усе, що відбувалося в клубі.

— Як звати? — поцікавилася Ліса.

Дівчина знервовано пожувала свої губи. Я відступила, склавши руки на грудях.

— Ю-ю-ю-ля, — тремтливо відповіла вона.

— Тепер ти будеш Джулс, — сказала жінка. Вона пальцями схопила її підборіддя та підняла голову дівчини вверх так, щоб та глянула на неї. — Танцювати вмієш?

Вона спочатку заперечливо похитала головою, а тоді швидко закивала, кліпнувши заплаканими очима.

— Десять років займалася бальними танцями, — прошепотіла дівчина.

Ліса здійняла обидві брови, а тоді глянула на мене. Я підняла руку, прикриваючи свою усмішку долонею.

— Чула? — спитала у мене жінка. Вона засміялася. — У нас тут з'явилася справжня танцівниця. Нумо, Джулс! Покажи декілька рухів.

Дівчинка завагалася, стискаючи брудні долоні в кулаки. Я зауважила, що на ній була біла футболка в плямах і потерті джинсові шорти. Вона неохоче встала у першу позицію та почала щось витанцьовувати. Ліса вирішила підбадьорити її, тож підплеснула декілька разів у ритм.

— Усміхайся! — сказала вона їй. — Ну ж бо!

Дівчина насилу натягнула на обличчя усмішку, розмахуючи руками та витягуючи носочки.

— Прекрасно! — вигукувала Ліса. — Яка ж ти молодчинка!

Вона подивилася на мене з іскрами сміху в очах. Я розуміла, що вона ледь тримається, аби не зареготати вголос. Інші дівчатка налякано та схвильовано спостерігали за цим.

— Усе, годі! — голосно сказала я та сплеснула в долоні.

Ліса одразу ж вирівнялася, а дівчинка перестала танцювати. Вона задихалася від своєї активності. Взагалі мені здавалося, що вона от-от впаде. Я підійшла ближче до неї, майже впритул. Мої підбори відбивалися від плитки. Дівчина підняла на мене свої блакитні очі. Вона була такою низькою в порівняні зі мною, що їй довелося відхилити голову назад. У її очах так і читався невимовний страх.

— Скільки тобі? — спитала я, схрестивши руки на грудях.

— Вісімнадцять, — тремтливо відповіла вона.

— Вісімнадцять, — тихо повторила я. — Отже, повнолітня.

Дівчина стиснула губи та швидко опустила погляд униз. Її тендітні плечі здригнулися, наче вона от-от заплаче. Ще ніколи раніше я не бачила перед собою такої наляканої дівчини. Попри свій не зовсім охайний вигляд, вона все ж здалася мені вродливою дівчиною. І явно вирізнялася своєю елегантністю та вишуканістю. Навіть зараз, з опущеною вниз головою, вона стояла з рівною спиною. І як тільки ця дівчинка потрапила сюди? Але я не запитувала. Ніколи й не цікавилася життям дівчаток, які потрапляли у наш клуб, адже для мене це не мало жодного значення. Хтось ішов сюди від безвиході, хтось — через борги чи бажання отримати легкі гроші. Тільки насправді гроші тут не були легкими. Вони — брудні, пропитані кров'ю, сльозами та криками, що ховалися за зачиненими дверима.

— Лісо, приведи її до ладу, — наказала я, — а завтра вранці нехай береться за роботу на барі. Буде офіціанткою.

Дівчина здивовано подивилася на мене великими очима. Її губи затремтіли так, наче вона готова розплакатися ще сильніше. Я відчула, що Ліса підійшла ближче до мене. Її тепле дихання обпекло мою щоку.

— Що? — перепитала вона, насуплено звівши темні брови. — Хіба на барі бракує людей?

— Так, бракує, — різко відповіла я та суворо глянула на неї. — Я сказала, щоб ти відправила її на бар. Щось незрозуміло, Лісо?

Вона відхилилася від мене, адже чудово знала, що зі мною краще не сперечатися.

— Без питань, — пробурмотіла жінка, глянувши на дівчинку. — Вважай, що тобі пощастило, Джулс.

Вона криво посміхнулася, схрестивши руки на грудях. Я провела поглядом усіх інших дівчат, що здавалися мені трохи дорослішими.

— Анно, — до мене звернувся один з охоронців, — ваш батько чекає на вас.

— Гроші у тебе? — спитала я, а він коротко кивнув головою.

У мене було два охоронці, які протягом довгого часу чудово виконували свою роботу. Можливо, через те, що небезпеки як такої не було? Останнє зіткнення з ворогами закінчилося майже чотири роки тому жорстокими смертями з обох сторін. З нашого боку це був старший брат — наступник та спадкоємець клану. Його підірвали в автомобілі разом з найкращим другом. Для мого батька підлаштували аварію, після якої нижня частина його тіла не функціонувала зовсім. Моя ж улюблена старша сестра просто зникла. Батько переконаний, що вона втекла, але мені чомусь не хотілося в це вірити. Меланія ніколи б не залишила мене саму. Мені в сімнадцять років доволі важко було зібрати все до купи, коли батько горював від втрати старшого сина, а клан повільно розколювався. Та все ж ми усе ще тримаємо владу в руках, і справи щоразу йдуть вгору. Я відчувала, що попереду на нас чекає справжній успіх, і це станеться саме завдяки мені.

Я сиділа на задньому сидінні автомобіля та переглядала новини у своєму планшеті — це був мій ритуал. Щоразу, коли мені хотілося бодай якось заспокоїтися, я перечитувала новини та оцінювала ситуацію у світі. Мій погляд зачепився за невеликий кейс з грішми, який батько попросив мене привезти з клубу. У нього зараз важлива зустріч з нашим партнером, тому це, мабуть, для нього. Але увесь час мене не покидала думка, що в цьому кейсі не лише гроші. Якби це було так необхідно, то батько взяв би валюту з домашнього сейфа. Ще більше насторожував той факт, що тато заборонив мені заглядати всередину кейсу. Я відклала планшет і потягнулася до кейсу. Поглядом глянула на охоронців, що сиділи спереду.

І тільки я хотіла непомітно зазирнути в кейс, як авто почало сповільнювати рух.

— Що таке? — насторожено спитала я, глянувши вперед.

Це було глухе перехрестя на ґрунтовій дорозі посеред лісу — абсолютно нічого підозрілого.

— Дерево впало і перегородило дорогу, — пояснив один з охоронців. Я відчула дурне хвилювання та озирнулася назад. — Воно доволі масивне, тож...

Не встигла навіть зреагувати, як інший автомобіль сильно вдарив нас ззаду. Я скрикнула, моє тіло подалося вперед. Відчула, що вдарилася чолом об переднє сидіння. І хоч охоронець уже загальмував, інша машина доштовхала нас аж до впалого дерева.