Вів Жарні - Сплетіння доль: оазис на двох, Вів Жарні

— Нам «вікно» дають. У них там парад планується планетарного масштабу, а в нашому інституті багато лілейців працює, ось начальство й винайняло цілий корабель, щоб ми відвезли їхніх співробітників на свято та забрали назад через чотири дні. У кепа договір із інститутськими. «Галактіон» п'ятий рік мотається у заборонену зону, а ми милуємося, — пограв надбрівними дугами Тібо.

На балконі, що оперізував пасажирську палубу, зібрався весь корабельний екіпаж. Гуманоїди стояли по двоє та по троє, тихо перемовляючись. Навіть Одрік виповз із кухні і привітно махнув Джорі з протилежного боку своєрідного колодязя, на дні якого розкинувся райський сад. Він колихався, шумів і пахнув так, що у звиклого до мастильних матеріалів хлопця запаморочилась голова.

—  Що це? — захоплено дивився на яскраве диво Коррін.

— Лілейці — вид згори, — гигикнув затуріанин. — Краса, скажи, — штовхнув він ліктем у бік розгубленого сапієнса.

— Невимовна, — погодився співрозмовник, глибоко вдихаючи напоєне медовим ароматом повітря. — У них головні убори? — роздивлявся жовті, червоні, блакитні і помаранчеві квіти хлопець.

— Такі ж, як у тебе цей, — зауважив Тібо, торкнувшись світлого волосся Корріна.

— Хочеш сказати: лілейці самі по собі так виглядають і пахнуть?

— Треба ж, у молодняка ​​є мізки, — піддражнив стажера капітан, який непомітно наблизився зліва. — Буде тобі, — скривився Юсіат у відповідь на віддану Джорі честь. —  Ми не на військовому судні.

—  Так, сер! —  погодився він і знову приклав долоню козирком до голови.

— Я поквапився з висновками, — хмикнув затуріанин. — Тібо, що там у нас із генератором? Туди й назад дотягнемо?

— Запросто. Ми з Джорі охолоджувачі перебрали, неприємних сюрпризів не передбачається.

— Добре, наш вантаж лякливий, не хотілося б пасажирський відсік потім відмивати, —  пожартував кеп. — Начебто всі місця зайняті, піду на місток, привітаю прибулих. По місцях, зати[1], працюємо за звичною схемою. До лілейців спускаються лише стюарди. І нікого не лапають! —  налився сталлю голос головного. — Х'ю, попередження персонально тобі, — передав Юсіат по спільній хвилі внутрішнього зв'язку і попрямував до ліфта. — Тебе теж стосується, — обернувся він біля дверей і подивився на сапієнса. — А то ще кинешся з голодухи м'яти квіточки.

— Так точно! — руку, що підіймалася, перехопив Тібо і притиснув назад до перил.

— Ох вже ці синки військових, — похитав головою капітан і увійшов у кабіну.

«Вас вітає капітан та екіпаж космотаксі «Галактіон»…

— Бла-бла-бла, — прокоментував те, що поролунало з динаміків Сільва́н Де́льнір, і відкинувся на спинку комфортабельного крісла. — Щороку одне й те саме.

— Дай послухати, будь ласка. На відміну від тебе, я лечу вперше і хочу знати деталі, — присоромив друга Квіт.

Дельнір зробив рух, ніби закриває рота на замок і уткнувся в комунікатор, гортаючи музичні треки. З того, що він летів втретє користі було нуль. Начебто і колір без вади, і язик добре підвішений, а знайти пару для сплетіння не вдавалося. То він не подобався претендентові, то навпаки. Сплітатися ж без взаємної симпатії та виношувати пустоцвіт молодому лілейцю не хотілося.

На великому екрані затуріанин у формі демонстрував, як перевести крісло в горизонтальне положення та виставити таймер на масці, що подавала сонний газ. Переліт мав зайняти дві доби, пасажири були вільні вибирати, як їх провести: спати, дивитися відео чи спілкуватися між собою. Відсутність індивідуальних кают та інших благ дозволило багаторазово здешевити квиток, тому цей вид транспорту користувався популярністю серед середньостатистичних гуманоїдів.

— Сіль, — смикнув друга за рукав туніки Те́ффі після перегляду ролика. — Нам не обов'язково сидіти тут, як приклеєним?

— Між рядами крісел можеш побродити або до панорамного ілюмінатора підійти. Там прекрасні краєвиди відкриваються коли ми віддаляємось чи наближаємося до планет. В решту часу витріщатися в темряву космосу резону немає, — знизав плечима досвідчений мандрівник.

— Взагалі-то я збирався оглянути корабель. Невже тобі не цікаво, як тут усе влаштовано?

— Мені достатньо, що він летить. Пристебнись, при входженні в атмосферу буде трясти.

Слова: «Тобі мене не зрозуміти», потонули в гулі ввімкнутих турбін, і серця Квіта Теффі зайшлися в радісному перестуку. «Мені пощастить! Мені обов'язково пощастить!» — повторював він про себе, вчепившись у вібруючи підлокітники.

Після гіперстрибка та входу «Галактіона» в тунель ремені безпеки втягнулися в пази і пасажирам подали напої з легкими закусками. Квіт, механічно жуючи крекери, з ентузіазмом розглядав зал з рядами крісел і стюардами, що снували між ними. Зати входили через невеликі двері, охорони поряд з якими не спостерігалося, і метрика для проходження була там не потрібна. Двері шлюзу роз'їжджалися автоматично при наближенні затуріан, мабуть, спрацьовували фотоелементи. І найголовніше —  вели вглиб корабля, куди жадав потрапити Теффі, адже іншої можливості йому могло більше не випасти. Лілейцю й так довелося докласти максимум зусиль, щоб отримати дозвіл на відвідування прабатьківщини, хід куди був закритий його батькам і, донедавна, самому Квіту.