Несвятий революціонер - Університет Блага, Несвятий революціонер

2

-Ти його бачиш, Лаврентію?

Капітан Лаврентій Грицен лише тихо покурював сигарету. Його зір пав на ґанок університету, де була велика кількість людей. Він оцінював їх. Його зіниця то розширювалася, то звужувалася. Серед сотень людей Лаврентій побачив таку, на перший погляд, непримітну назву «Чемпион» на чорній куртці. Срібноокий Грицен викинув недопалок на землю. Його очі засяяли, неначе цього моменту він чекав все своє життя, неначе Партія ось-ось і вручить йому ордена. Орлині очі капітана вміло передавали емоції, коли на лиці було беземоційне обличчя скульптури. Дещо кривий, загострений, немов у хижого птаха ніс із родимкою на праві стороні, худощокий із насупленими бровами. Темне, жорстке, короткострижене волосся, яке закриває шрам на лівій стороні черепа. Загострені у двох місцях окуляри, повністю затемнені, як скло у машині ,у якій він разом з колегою сидять, аби ніхто не бачив його очей. Широкоплечий Лаврентій, у чорному мундирі, в середині якого був карман для складного ножа, темно – сині брюки, шкіряний ремінь та футляр для пістолету, повернув голову до свого колеги та правої руки – сержанта Берії Бацуру

-Час йти, Берію, глуши двигун.

-Слухаюся, капітане!

Берій Бацуру… У нього немає історії. Все життя ріс нікому не потрібним хлопцем у дитячому будиночку «Надежда», який згорів, коли майбутньому сержанту було 17, а разом з ним згоріло і його кохання. Варвару не врятували, не встигли винести із будинку, який повністю був охоплений вогнем. З кожною частиною тліючого вогню із Берієм догорала його надія, догорало його кохання. У 17 років його відпустили у вільне життя. На той час, у сусідній країні йшла війна. Бацуру записався туди добровольцем, незважаючи на свій вік. Його взяли, як і взяли 15-річного Сашка, із такою ж долею сироти, як і сам Берій. Зеленоокому, невисокого зросту, худощавому та слабкому Бацуру двічі неймовірно щастило у війні: вперше, коли він вдав мертвого, коли їхала танкова колона, вдруге, коли Берій разом із Сашком тихо йшли по розвалинах будівель. Куля снайпера влучила тоді вже у 16-річного Олександра Мельника, який буквально перед цієї вилазкою відсвяткував своє день народження стаканом соку та хлібом із ковбасою. Прямо у голову. Сашка впав, не видавши ані звуку, у той час, як Бацуру тікав що є сили. Востаннє, розвернувшись, він подивився на тіло ще малого, але так швидко подорослівшого, мертвого Сашка. Після цього волосся сержанта стало сиве. Навіть літом він дуже рідко знімає шапку або кашкет, аби ніхто не бачив те, що для нього є відголоском війни. Приїхавши з місця, там де смерть сидить на троні,  до дому, Берій був швидко підвищений до звання сержанта та перекинутий у відділок по боротьбі із антиагітаційною компанією під керівництвом Комітету Державної Безпеки, де його і поставили у напарники до славно – сумнозвісного капітана Лаврентія Грицена. 9 років двоє мисливців працюють вже пліч – о – пліч, стративши та зловивши більше 150 зрадників Вітчизни… Ворогів Партії.

3

-Шановні випускники, майбутні студенти нашого величного університету, я радий вас вітати на урочистому святі. У цей холодний день, ваше майбутнє зміниться назавжди. – усміхнувся Василь Пантелеймонович. - Як тільки ви переступите поріг, дитинство для вас вже офіційно буде завершене. Майбутні економісти, банкіри, бухгалтери, директора, аналітики саме на вас триматиметься Союз Радянських Соціалістичних Республік. Ви – це наший бастіон благополуччя та достатку. Товариші вірять у вас, народ вірить у вас, а найголовніше – у вас вірить Партія. Комунізм дав вам дорогу до нас, а Партія зробить все можливе, аби кожен зі студентів став генієм у сфері економічних наук. Я вас вітаю, любі студенти! Нехай живе та квітне наш Генсек ЦК КПРС.

Звуки оплесків полились рікою на промову маленького вождя - Когута Василя Пантелеймоновича. Щороку він, як ректор, має зустрічати та вітати майбутніх студентів свого економічного університету. Вигляд має науковця, доволі старих років, можливо, під 70, але на обличчі всі 90. Ректором він працював за часів смерті Сталіна і продовжує працювати по сьогодні. Його сім’я пережила голодомор, дві війни, а свого сина пережити не змогла. Щовечора, цілуючи портрет Генсека, Когут проклинав себе за те, що відмовився від своїх батьків, яких потім розстріляли на очах у нього, за їх діяльність у армії повстанців. Це було так давно, але по сьогодні Василь Пантелеймонович не може пробачити собі це, як і не пробачить до смерті. Майбутнє біля Партії чи власна сім’я? Ніхто не знав, про що думає ректор по вечорах, але одне знали точно, що свій вибір він зробив.

Закінчивши промову, ректор подивився у далечінь, він бачив двох: одного в чорному мундирі  із загостреними окулярами, іншого в зеленій курточці із кепчиком на голові, які так зосереджено спостерігали за процесом. Студенти на хвилинку побачили страх у Василя Пантелеймоновича, але той різко пішов в середину будівлі, не сказавши нікому ані слова.

-Дивна пташка, чи не так, Авдію?

-Саме так, друже. Якийсь у нього вигляд був, неначе побачив перед собою смерть.

-І я про те ж. О, все, циц, гімн співається.

Розпочалася пісня, без якої не обходились жодні заходи, жодні заняття, жодна вистава. Під цієї піснею об’єднували, депортуючи, народи. Під ню убивали за честь та славу Комунізму. На лінійці батьки плакали, згадуючи, як під цю пісню проходив танковий парад перемоги Союзу, без союзників, над такими ж ворогами, як і сам СРСР.

-Куди ти зараз, Авдію? Ходімо разом, лимонаду вип’ємо, а потім пива, відсвяткуємо наш вступ.

-Я не п’ю алкоголь, Августе, треба вже це запам’ятати.

-Дійсно, все ніяк в голову не закладеться ця інформація. Так, а по лимонад зі мною підеш?

-Ні, друже, мене чекає Тоня у школі, потрібно її забрати.

-Гаразд, Лемко, тоді, якщо що, ти знаєш де мене знайти.

-Парк «Слава»?

-Саме так, лавочка, де ми познайомилися.

-Домоволись.

-Ходи-но, обійму. – Август обійняв Авдія. – Я щодня молюсь за тебе і твою сім’ю. Я знаю, що мене відправлять тихо відправлять у холодну країну, якщо хтось взнає, що я вірую, але цього ніхто не знає, окрім тебе.