Argentum - (не) Спокійний вечір , Argentum

Ту, яку почути не готова...»

– Що там далі? Яка допомога? Я не пам'ятаю. Дідько!

Але згадати я не встигла, мене відволік стукіт у двері:

– Мила моя, донечко, відчини двері.

"Це моя мама...? Що вона тут робить?"

– Стоп! Мама! Вона ж там з ними! Треба відчини їй двері, поки вони не прийшли.

Я побігла до дверей швидше, ніж мій мозок встиг все обдумати. Я не здавалася питаннями: що тут робить моя мама вночі, як вона сюди добралася, навіщо вона приїхала саме зараз. Єдина думка, яка майоріла в голові: потрібно впустити її. 

Я відчинила перший замок, поки мама продовжила говорити:

– Донечко, будь ласка, швидше, тут хтось є!

Це заставило мене пришвидшитися і я б відчинила двері повністю, якби не:

– Альберт! Що ти робиш?

Мій собака почав тягнути мене за штани назад. І з такою силою, що порвав одну штанину, а я, спіткнувшись, впала назад, боляче вдарившись головою об шафу. "Дідько..." Я торкнулася голови. В ту ж секунду в пам'ять врізалися останні слова вірша:

«Що то за дверима шарудить?

Кличе, гавкає, шипить.

Ти ж-бо двері не відчиниш!

А то так свій кінець зустрінеш.

Тільки ранок промайне.

Все спокійно, все... мине.»

Я відсахнулася від дверей швидше, ніж від вогню. А тоді поглянула на добермана.

– Дякую, Альберте. – видихнула я. – Т-ти нас врятував. – я тремтячими руками обійняла його. – Я, справді, ледь не відчинила йому двері.

Але голос продовжував говорити і щось настирливо стукало у двері:

– Донечко, прошу тебе! Відчини!

– Вибач, «мамо», але не цього разу. – сказала я, зачиняючи замки, які встигла відчинити перед тим.

У цю ж секунду благальний голос став злим і безжалісним:

– Ти, нікчемна паскуда, негайно відчини двері! – шипіло і кричало воно.

На диво, така різка зміна не посилила мій страх, а навпаки викликало роздратування.

– Тільки не шипи. Мені і так голова болить. – відповіла я. Голова від удару боліла, страх проймав все тіло. Ще й воно під дверима шипить. Зглузду з'їхати можна! 

Стук у двері став настільки сильним, ніби зараз виб'є двері.

– Гав!

– Тихше, Альбертику, все добре. Скоро все мине. – повторювала я, обіймаючи собаку, але так і не зрозуміла кого я хотіла заспокоїти, його чи себе. – Ходімо в кімнату. – сказала я, але враз оціпеніла.

"Гаразд, тут в коридорі, хоч і страшно, але можна витримати, от тільки шум на пару з головним болем капав на мізки сильніше, ніж бабусин вірш, але далі в усіх інших кімнатах штори відчинені і я не впевнена, що зможу не вмерти від страху, коли побачу, як ці створіння ходять по дворі." Але вірш продовжував нав'язливо крутитися в голові.

– Заглянути страху в очі? – я зітхнула, але зібрала всю силу, якщо вона в мене взагалі є, на пару з втомою, яка зібралася за цей час. – Гаразд. Якщо вони думають, що мене можна цим зламати, то не дочекаються. Бабуся мені багато всього розповідала під виглядом казки. Та й мені здається, що від цієї болі в голові я вмру швидше, ніж від вигляду цих створінь. Правда, Альбертику?

– Гав!

Я повільно зайшла у свою кімнату, але поглянути у вікно наважилася не відразу. "Але вибору немає, треба дивитися."

– Альберте, будь біля мене. І не відходь ні на крок. Мені тоді буде не так страшно.

– Гав.

Я усміхнулася, хоч і було трохи лячно, але на душі стало якось легше:

– Хороший пес.

– На рахунок три: один... – Я глибоко вдихнула. – Два.... – повільно видихнула. – Три.

Я перевела погляд у вікно... На подвір'ї, справді, ходило багато істот. Я відразу зрозуміла це – блуд. Бабуся в дитинстві часто говорила про них. Бліда, майже сіра, не людська шкіра, мале тіло і довжелезні пазурі. Темні очі, не живі. Інколи здається, що вони не усвідомлюють нічого, а інколи дивишся, ніби розуміють все. 

– Бабуся говорила, що вони вміють приймати різну форму. Не знаю, чи це їхній справжній вигляд чи ні. Але якщо це просто оболонка, – я схрестила руки. – то вони могли б обрати щось більш привабливе.

Тільки зараз я дізналася відповіді на багато своїх питань. Коли бабуся говорила: «Не ходи вночі в ліс – заблукаєш так, що й до ранку не вернешся. А-то й гірше попадеш у пастку.» Чому деякі люди губилися вночі, а то й зникали безвісти. Чому в деякі ночі ми спали при світлі. "Стільки всього стало зрозумілим... Але як бабусі вдавалося приховувати це так довго..?"

Одна з нечисті притулилася своїми пазурями до скла і параноїчно повторювала:

– Ходи сюди...

Я повільно підійшла до вікна. Крок за кроком. Як тільки я опинилася на рівні з блудою, дивлячись їй прямо в очі, приклала руку до неї через скло. Чомусь мені вже не було страшно, а навпаки спокійно, наче... у своїй тарілці. Це було вперше, коли мені було так спокійно, після смерті моєї бабусі. Стільки емоцій стихли відразу.