Соня Рей - Повчальні зміни, Соня Рей

Ми виходимо з будинку, і я відчуваю, як теплий вітер грає моїм волоссям. Вулиця сповнена життям, люди йдуть своїми справами, сміються, радіють. Але я відчуваю себе абсолютно чужим у цьому світі.

Ми сідаємо в машину, і я дивлюся у вікно, сподіваючись побачити щось знайоме, що пояснило б мені, де я. Але все навколо здається чужим і водночас дивним.

Ми приїжджаємо до великого розважального центру. Всередині він заповнений щасливими дітьми і їхніми батьками. Мій "новий тато та мама з сестрою " ведуть мене до атракціонів, але я не можу змусити себе розважатися. Всі ці каруселі, яскраві вогні й гучна музика здаються мені неважливими порівняно з тим, що я втратив.

Мої думки безперервно повертаються до моїх справжніх батьків. Я бачу перед собою їхні заплакані обличчя і відчуваю глибоку провину за те, що покинув їх. Але як я можу повернутися до них, якщо навіть не знаю, де я і що зі мною сталося?

— Тату, можна мені трохи побути на самоті? — запитую я, коли ми підходимо до чергового атракціону.

Він дивиться на мене здивовано, але погоджується:

— Звичайно, синку. Якщо тобі потрібно, я почекаю тебе тут.

Я відходжу подалі від людей і сідаю на лавку в тихому куточку. Дістаю телефон і ще раз переглядаю новини. Серце стискається, коли я знову бачу фото своїх батьків і їхню розпачливу заяву після моєї "смерті".

— Мамо, тату, — шепочу я, сльози підступають до очей. — Як я міг таке допустити? Що тепер робити?

У цей момент я раптом усвідомлюю, що не можу залишитися тут. Не можу просто жити чужим життям, поки мої справжні батьки страждають. 

Я повертаюся до жінки та чоловіка, з трепетом у серці, яке розривається від неспокою.

— Ваню, чому ти сьогодні такий сумний? Щось сталося? — запитує жінка, її голос м’який і тривожний, як весняний дощ.

— Я хочу повернутися... — відповідаю їй, відчуваючи, як сльози знову підступають до очей.

— Додому? Тобі погано? — запитує вона, і в її голосі чути справжню стурбованість.

— До себе додому, до своїх батьків. Я хочу бути з ними, не тут. Поверніть мене... — кажу я, відчуваючи, як моє серце розривається від туги.

— Ти справді хочеш повернутися? — її голос звучить, як тривожний вітер, що проникає в глибину душі.

— Дуже, — відповідаю я, і мої слова, ніби крик душі, відлунюють в кімнаті.

І вже через декілька секунд я розплющую очі. Я лежу на лікарняному ліжку, яке здається таким знайомим, але водночас і відчуженим. Поруч сидять мої батьки — справжні батьки, з якими я відчуваю безмежну радість та полегшення.

— Женю, любий, я так боялася, що ти не прокинешся, — схлипує мама, її голос тремтить, як листя на вітрі.

— Синку, вибач нас дурнів. Ми думали, що робота важливіша за сина, але тепер розуміємо, що ти — найдорожче, що в нас є. Вибач нам, будь ласка, ми б не пережили, якби втратили тебе, — тато говорить, його слова звучать, як важка гойдалка, що завмерла на півдорозі.

Я простягаю руки, і мама з татом встають і підходять до мене. Вони обіймають мене міцно, їх обійми теплі та ніжні, наче обгортають м'яким пледом. Їхні сльози падають на мої плечі, і я відчуваю, як болісна тінь невпевненості розсіюється.

— Вибач нас. Тепер все буде по-іншому, — каже тато, і його голос звучить, як обіцянка нового початку.

Кінець