Микола Іванович Костомаров - Антологія української фантастики XIX—ХХ ст., Микола Іванович Костомаров

На другий день ранком моя китайка Є, входячи до моєї кімнати з кавою, повідомила про недугу Шен-Та-Ко.

— Але це нічого, — старалася вона потішити мене. — Трохи гарячки, це пройде. Не слід вам турбуватися надмірно, пані! Я заступлю сьогодні його, бо я вмію дещо варити, — докинула вона скромно.

— Що в нього болить? — запитала я.

— Не знаю. Гарячка та, мабуть, всередині!

— Ти пішлеш зараз же оцю мою листівку до нашого лікаря, — сказала я придушеним від зворушення голосом, бо, не знаю чому, з-перед моїх очей не зникав образ Шен-Та-Ко, що копав у живіт статую голого, поплямленого та пошарпаного духа...

Чотири дні пізніше на наше подвір’я вносили тяжку трумну для Шен-Та-Ко — наш останній для нього дарунок. Не­зважаючи на найпильніші заходи нашого лікаря, він помер у страшенних терпіннях на чорну віспу.

Я була така прибита та ослаблена, що ледве мала досить сили, щоби зійти на подвір’я та покласти на його домовину червоно-золотий напис. Зате мій муж відвів цілий похоронний похід аж на китайський цвинтар.

Коли я повернулася з подвір’я нагору широкими сходами, мене зупинила дивна постава жінки мандарина, якої я вже давно не бачила. Верхня половина її тулуба була зігнута вперед, наче її хтось розторощив, колесами переїхав груди. Певно, новий жарт Вана, — подумала я, хоч в ту саму хвилину заперечила цю думку, згадавши його плач та слова каяття і присяги, що більше ніколи не буде недооцінювати духів, коли Ляо-Шен його картав за знущання над мандарином.

Він чи не він, однак мене почали дратувати ці манекени та усі з ними зв’язані історії. Нетерплячим рухом я відштовхнула її назад під стіну, стараючись надати їй попереднього вигляду, але вона знову впала мені на руки головою вниз, мов зів’яла квітина, яка вже не має сили триматися на стеблі. Врешті мені вдалося умостити її у куті, підперши палицею. Ще більше схвильована та до решти вичерпана, ледве тримаючись на ногах, я вернулася до себе нагору, обіцяючи собі вже більше ніколи не сходити на діл тими сходами!

Сьомого дня по похороні Шен-Та-Ко до мене несподівано зайшла Ріта.

— Вибачайте, що не попередила вас візитівкою, але це я зробила навмисне.

— Це нічого, панно Ріто. Це навіть гарно з вашого боку, що зайшли відвідати, — силувалась я на ввічливість.

— О, я добре знала, що якби післала вам карту, то ви були б... надто ослаблені, щоби прийняти мене...

— Чи ви сумніваєтеся у поважності моєї хвороби?

— Навпаки! Це власне причина, яка подекуди виправдує цей мій нахабний жест...

— Це гарний намір з вашого боку прийти підбадьорювати хвору!..

— Не підбадьорювати, бо це тепер вже запізно, але ще раз попробувати переконати вас... Якщо ще час...

— О, мабуть, вже дійсно запізно переконувати, — кинула я втомлено. — Мені здається, що ця хвороба забила у мені навіть усі мої власні переконання!..

— Це мене зовсім не дивує, хоч ви самі винні, що так безпомічно, безнадійно догоряєте!.. Але я переконана, щиро переконана, що ще може бути рада!..

— Яка рада?.. Відіслати мене до Европи?.. Чи, може, існує якийсь китайський лік? — запитала я навмисне.

У цю хвилину до кімнати увійшов мій муж, дивно блідий. Він без слова сів побіч та чекав, мовби на якийсь присуд або на якесь чудо. По кількох хвилинах мовчанки нараз простяг мені якийсь завиток.

— Що це?

— Тибетська реліквія, — відповів, силкуючись на безжурний тон голосу. — В мене якраз гість із Тибету. Це його дарунок для нас. Правда, який чудовий зразок різьби на сріблі?

— Дуже майстерна річ!

— Я думаю, що коли б ти почувала себе значно краще, то непогано було б, якби ти привітала та подякувала цьому тибетському гостеві.

— Рітиному бонзі? Правда?

— Так, — відповіла Ріта. — Це дуже цікава людина. Я навіть певна, що ви будете раді його візитою.

Замість відповіді я ледве помітно усміхнулася, бо тепер я була певна їх змови. Мій муж та Ріта поводилися зі мною, як з малою хворою дитиною. Дитиною, яка — вони це відчували — перестала мати свої примхи, свою власну волю! Я врешті відповіла:

— Добре, я прийму його. Чом би й ні! Навіть охоче!.. Мені здається, що навіть ваші бонзи вже перестали бути для мене «небезпечні».

По цій моїй відповіді я майже почула два притаєні зітхання полегші, наче б вони обоє асистували у переломі моєї хвороби, після якого людина вертається до здоров’я... Мій муж, довше не чекаючи, зник за дверима та вернувся зі старим тибетським бонзою. Він з порога тричі вклонився з дивною повагою та стриманістю і скромно чи, може, недовірливо присів на самому крайчику стільця.

Ріта переклала мені його слова.

— З Тибету далека дорога до Юнан-Фу, хоча людські клопоти усюди однакові.

— А чи радощі