Алай - Коли курява спаде

Компартії, адже ти займався тут будівництвом, а ми прийшли сюди для того, щоб скрізь збудувати такі ж чудові поселення». Їхній головний начальник ще поплескав мене по плечу й додав: «Проте, звісно, в них не буде опію й борделю. Тож у твоєму поселенні є що змінювати, друже, і тобі самому слід змінюватись».

Я посміхнувся.

Цей начальник схопив мене за руку, почав її щодуху трусити й казати:

— Ти зможеш стати туси Мерці. А в майбутньому, коли революція набере обертів і туси вже не буде, ти станеш нашим гарним другом.

Однак я не зміг би дожити до тих часів. Я бачив, як душа туси Мерці перетворилась на вихор і злетіла в небо, а порох, що від неї лишився, повернувся в землю. Тож надходив і мій час. Усе життя я пробув дурником, але тепер зрозумів, що не є ним, але й не є розумною людиною. Я — лише перехожий на цій дивній землі, і так склалося, що я з'явився тут у часи, коли система правління туси добігала свого кінця.

Так, Небо дало мені змогу побачити, дало змогу почути, дало змогу взяти участь, але й водночас бути не від світу цього. Саме заради цього Небо зробило мене на вигляд дурнем.

Літописець сидів у своїй кімнаті й щось швидко й натхненно писав. Дерево Бодхі[152], або фікус, що його цей без'язикий чоловік власноруч посадив у дворі, вже досягало третього поверху в висоту. Я подумав, що при наступному поверненні я впізнаю тільки цей фікус.

З півночі прийшла новина про те, що армія туси Ронггонг була повністю знищена.

Ця новина зовсім не схвилювала мого серця, оскільки ще до того туси Мерці так само зник із цього світу. Одного дня червоні китайці зібрали новини про всіх туси й принесли мені. Вони запропонували вгадати, що сталося із туси Лха Шопою.

— Мій друг зметикує здатися, — відказав я.

— Так, — підтвердив той ввічливий начальник Визвольної армії. — Він став гарним зразком для інших туси.

Однак на мою думку, туси Лха Шопа просто знав, що належить до слабких туси, тому й здався. Свого часу варто було мені трохи натиснути на нього, як він уже й зігнув коліна. Не те, що туси Вангбо — продовжував з усіх сил постійно опиратися. Тож для мене виявилося несподіванкою, що туси Вангбо також здався. Найсмішніше було те, що він вважав, ніби інститут туси існуватиме вічно, тому скористався цією нагодою, щоб захопити деякі землі інших туси. Зокрема, й багато земель вже неіснуючого туси Мерці.

Почувши цю новину, я не стримав сміху:

— Все-таки від крадіжки Тхарни йому було більше реальної вигоди!

Червоні китайці також зі мною в цьому погодились.

— Це та красуня Тхарна? — спитав один із їхніх начальників.

Бачите, скільком людям продзвеніла у вухах слава моєї дружини? Навіть незіпсовані червоні китайці також знали її ім’я.

— Так. Та чарівна жінка — моя невірна дружина.

Мої слова розсмішили усіх тих серйозних людей.

Якби Тхарна дізналася, що туси Вангбо здався, вона, можливо, втекла б до нього й відновила старий зв’язок, адже тепер їй уже ніщо не заважало. Війська, які отримали перемогу на землях туси Ронггонг, потекли безперервним потоком з північної рівнини і в моєму поселенні об'єднались із військами, які прийшли з південного сходу, де знищили туси Мерці. У цьому районі вже не було ворожих до них туси. Туси Ронггонг опиралася вперто, лише невелика кількість людей вижили в тому протистоянні й потрапили в руки суперника. Тим, хто вижив, зв'язали руки за спиною й привели сюди. Серед тих людей я побачив наставника Хуана й Тхарну.

— То і є моя дружина, — вказав я на неї солдатам Визвольної армії.

Вони віддали мені Тхарну, однак не дуже повірили, що славна на весь світ красуня могла опинитись у такому стані. Я наказав Санг'є Дролмі змити з її обличчя порох, кров і сліди сліз, а також вдягти на неї гарний одяг. Тоді її краса відразу ж засліпила солдатів.

Тепер наше подружжя знову було разом. Ми стояли серед кількох військових начальників, які мали гучні голоси й пістолети за поясом, і дивились, як військові загони ідуть повз нас у поселення. А загін, який розбив туси Мерці, вже вишикувався там і співає пісні в очікуванні товаришів.

Цієї весни поселення виглядало закинутим, а його вулиця заросла смарагдовою травою. Але тепер, коли тут зупинилися ці загони, люди в жовтому одязі почали марширувати й співати пісні, повністю поглинувши зелений колір вулиці і забарвивши весняне поселення в кольори осені.

Я хотів ще врятувати наставника Хуана.

Щойно я заговорив про це, як начальник Визвольної армії спитав мене, сміючись:

— Навіщо?