Лев Миколайович Толстой - Війна і мир 3-4

до свого і викласти швиденько свої розумні міркування, вироблені в своєму маленькому розумовому господарстві; а ту насолоду, яку дають справжні жінки, обдаровані здібністю вибирання і вбирання в себе всього найкращого, що тільки є у проявах мужчини. Наташа, сама не знаючи цього, була цілком заполонена розповіддю: вона не пропускала ні слова, ні зміни в голосі, ні погляду, ні здригання мускула на обличчі, ні жеста П’єрового. Вона на льоту ловила ще несказане слово і прямо вносила в своє розкрите серце, вгадуючи таємний смисл усієї душевної роботи П’єра.

Княжна Марія розуміла розповідь, співчувала їй, але вона тепер бачила інше, що заполонювало всю її увагу; вона бачила можливість любові і щастя між Наташею і П’єром. І ця думка, що вперше виникла в неї, сповнювала її душу радістю.

Було три години ночі. Офіціанти з сумовитими, строгими обличчями приходили переміняти свічки, але ніхто не помічав їх.

П’єр закінчив свою розповідь. Наташа блискучими, жвавими очима все ще невпинно і уважно дивилась на П’єра, наче бажаючи зрозуміти те, чого він, можливо, не висловив. П’єр, соромливо і щасливо ніяковіючи, зрідка поглядав на неї і придумував, що сказати тепер, щоб перевести розмову на іншу тему. Княжна Марія мовчала. Нікому й на думку не спадало, що три години ночі і що пора спати.

— Кажуть: нещастя, страждання, — сказав П’єр. — Та якби зараз, в цю хвилину мені сказали: хочеш залишатися, чим ти був до полону, чи спочатку пережити все це? Ради бога, ще раз полон і конятина. Ми думаємо, що як нас викине із звичної доріжки — все пропало; а тут тільки починається нове, хороше. Поки є життя, є і щастя. Попереду багато, багато. Це я вам кажу, — промовив він, звертаючись до Наташі.

— Так, так, — сказала вона, відповідаючи на зовсім інше, — і я нічого не бажала б, як тільки пережити все спочатку.

П’єр уважно подивився на неї.

— Так, і більш нічого, — підтвердила Наташа.

— Неправда, неправда, — вигукнув П’єр. — Я не винен, що я живий і хочу жити; і ви теж.

Раптом Наташа опустила голову на руки й заплакала.

— Чого ти, Наташо? — сказала княжна Марія.

— Нічого, нічого. — Вона усміхнулась крізь сльози до П’єра. — Прощавайте, пора спати.

П’єр встав і попрощався.

Княжна Марія і Наташа, як і завжди, зійшлися в спальні. Вони поговорили про те, що розповідав П’єр. Княжна Марія не казала своєї думки про П’єра. Наташа теж не говорила про нього.

— Ну, прощавай, Марі, — сказала Наташа. — Знаєш, я часто боюсь, що ми не говоримо про нього (про князя Андрія), наче ми боїмося принизити наше почуття, і забуваємо.

Княжна Марія важко зітхнула і цим зітханням визнала правдивість Наташиних слів; але на словах вона не погодилася з нею.

— Хіба можна забути? — сказала вона.

— Мені так гарно було сьогодні розповісти все, і тяжко, і боляче, й гарно. Дуже гарно, — сказала Наташа, — я певна, що він справді любив його. Тому я розповіла йому... Нічого, що я розповіла йому? — раптом, почервонівши, спитала вона.

— П’єру? О ні! Який він чудесний, — сказала княжна Марія.

— Знаєш, Марі, — раптом сказала Наташа з пустотливою усмішкою, якої давно не бачила княжна Марія на її обличчі. — Він зробився якийсь чистий, гладенький, свіжий; наче з лазні; ти розумієш? — морально з лазні. Правда?

— Справді, — сказала княжна Марія, — він багато виграв.

— І сюртучок коротенький, і волосся обстрижене; зовсім, ну зовсім як з лазні... тато бувало...

— Я розумію, що він (князь Андрій) нікого так не любив, як його, — сказала княжна Марія.

— Так, і він відмінний від нього. Кажуть, що дружні мужчини, коли зовсім різні. Мабуть, це правда. Правда, він зовсім нічим на нього не схожий?

— Зовсім, і чудесний.

— Ну, прощавай, — відповіла Наташа.

І та ж пустотлива усмішка, наче забута, довго залишалась на її обличчі.

XVIII

П’єр довго не міг заснути цього дня; він туди й сюди ходив по кімнаті, то насуплено вдумуючись у щось важке, раптом знизуючи плечима і здригаючись, то щасливо усміхаючись.

Він думав про князя Андрія, про Наташу, про їхню любов, і то ревнував її до минулого, то докоряв собі за це, то прощав. Була вже шоста година ранку, а він все ходив по кімнаті.

«Ну, що ж робити; коли, вже не можна без цього? Що ж робити?! Виходить, так треба», — сказав він сам до себе і, квапливо роздягнувшись, ліг у ліжко, щасливий і схвильований, але без сумнівів і вагань.

«Треба, хоч як це чудно, хоч яке неможливе це щастя, — треба зробити все для того, щоб бути з нею чоловіком і жінкою», — сказав він собі.

П’єр ще за кілька днів до цього визначив п’ятницю днем свого від’їзду до Петербурга. Коли він прокинувся в четвер, Савельїч прийшов до нього за наказами про складання речей у дорогу.

«Як до Петербурга? Що таке Петербург? Хто в Петербурзі? — мимоволі, хоч і в думці, спитав він. — Ага, щось таке давно, ще раніше, ніж це сталося, я чогось збирався до Петербурга, — згадав він. — Чому ж? я й поїду, можливо. Який він добрий, уважний, як усе пам’ятає! — подумав він, дивлячись на старе обличчя Савельїча. — І яка усмішка приємна!» — подумав він.

— Ну, що, все не хочеш на волю, Савельїч? — спитав П’єр.

— Нащо мені, ваше сіятельство, воля? За покійного графа, царство небесне, жили і від вас кривди не бачили.

— Ну, а діти?

— І діти проживуть, ваше сіятельство: за такими панами жити можна.

— Ну, а спадкоємці мої? — сказав П’єр. — Раптом я оженюся... Може ж таке статися, — додав він, мимоволі усміхнувшись.

— І, насмілюся сказати, добре діло, ваше сіятельство.

«Як він думає це легко, — подумав П’єр. — Він не знає, як це страшно, як небезпечно. Занадто рано або занадто пізно... Страшно!»

— То як зволите наказати? Завтра зволите їхати? — спитав Савельїч.

— Ні; я трохи відкладу. Я тоді скажу. Ти мені пробач за турботи, — сказав П’єр і, дивлячись на Савельїчеву усмішку, подумав: «Як дивно, однак, що він не знає, що тепер нема ніякого Петербурга і що передусім треба, щоб вирішилось те. А