Орест Субтельний - Україна: історія (3-тє вид., перероб. і доп.)

певний прогрес у переформуванні майже 3 млн радянських солдатів в українську армію. Міністр оборони Костянтин Морозов планує скоротити цю величезну силу до 300—400 тис. При цьому українська армія була і залишиться однією з найбільших в Європі.

Але все це перекривається нездатністю уряду контролювати економічну ситуацію, яка швидко погіршується. Звичайно, проблеми, які виникли перед ним, не можна розв’язати відразу. Жодна з колишніх радянських республік, яка зіткнулася з подібними труднощами, не досягла помітних успіхів в їх подоланні. Проте протягом більше ніж року уряд Вітольда Фокіна залишався надзвичайно кволим і нездатним на якісь конструктивні дії. Більше того, він значно ускладнив усі проблеми, допустивши неймовірне зростання корупції і зловживань серед урядових чиновників. Час був утрачений, і це дорого коштувало громадянам України.

Уряд також не поспішав із розв’язанням головних проблем державного будівництва. Зокрема, протягом року не була прийнята Конституція, яка б визначила напрями цього процесу. В результаті залишається без відповіді питання про те, бути Україні президентською чи парламентською республікою. Це означає, що проблема розподілу повноважень між виконавчою і законодавчою владою не з’ясована. Спочатку президент Кравчук зробив спробу розширити свої повноваження і встановити міцну виконавчу владу. Він призначив своїх представників в областях, створив дорадчий орган — Думу і видав серію указів, які мали силу закону. Але восени 1992 р. з ним став конкурувати парламент, очолюваний Іваном Плющем. Все це поширювало непевність у розподілі повноважень, заплутувало систему влади.

Невирішеним залишається і питання про те, чи буде Україна унітарною, централізованою державою, як, наприклад, Франція, чи вона буде розбудовуватися як федеративна держава, подібно до Німеччини. Питання ускладнюється прагненням колишньої комуністичної номенклатури утримати контроль над своїми старими вотчинами та негативною реакцією деяких частин суспільства, зокрема русифікованих південно-східних районів на те, що вони вважають «націоналістичною політикою Києва». Результатом стало виникнення сепаратистських тенденцій у Донбасі, Закарпатті і найбільш явно — у Криму. Користуючись підтримкою Росії, комуністичні ортодокси, які залишилися при владі в Криму, 30 червня 1992 р. примусили Київ визнати автономний статус півострова.

Чимдалі повніше проявляється двоїстий характер внутрішньої політики. З одного боку, нібито діють міністерства, закони, представники президента, його розпорядження. З другого боку, справжня влада на місцях залишається в руках обласних Рад, директорів підприємств і голів колгоспів, більшість яких є ті ж комуністи, які «грають власну гру». Спостерігаючи хаотичну ситуацію, що складається в Україні, деякі оглядачі доходять висновку, що тут діють лише два закони: закон Мерфі та закон джунглів.

Проблема значно ускладнюється виникненням найрізноманітніших політичних партій. Справа в тому, що для багатьох колишніх радянських громадян уроки життя в умовах політичного плюралізму виявилися вельми важкими. Дехто ностальгічно згадує найпростішу систему, за якої одна партія контролює все. Перебудова розладнала цю систему, коли дозволила формування опозиційних груп. Проте коли протягом одного року незалежності були засновані близько 15 партій, стало досить важко проводити межу між плюралізмом і анархією. У більшості випадків нові партії були погано організованими, не чисельними і слабкими. Ці формування, як зазначалося, лише ускладнюють політичне життя, але й без них була б неможливою справжня демократія.

Політичні та ідеологічні розбіжності найбільшою мірою поширені в так званому демократичному табори. Подібно до інших масових рухів — «Солідарності)» в Польщі або «Саюдісу» в Литві — після досягнення, хай формального, багатьох своїх цілей Рух переживав серйозну кризу з самовизначенням. Деякі його лідери, зокрема Іван Драч, Дмитро Павличко та Михайло Горинь, закликали до того, щоб зберегти Рух як фронт демократичних об’єднань та партій, чиїм першорядним завданням було б створення солідного політичного грунту нової Української держави. Це означало, що Рух мас перейти більше до співробітництва, ніж до конфронтації з урядом. Але інша фракція, очолена Вячеславом Чорноволом, доводила, що оскільки нова держава, як і раніше, повністю контролюється старою комуністичною номенклатурою, справжні реформи будуть неможливі доти, поки вона не буде усунена від влади. Тому Чорновіл та його прихильники закликали до перетворення Руху на опозиційну політичну партію. Ці розбіжності, підсилені особистими амбіціями та ворожнечею лідерів Руху, призвели до розчарування багатьох його членів і різкого падіння їхньої чисельності. Спроби компромісу виявилися невдалими, і на четвертих зборах Руху 6 грудня 1992 р. він фактично перетворився на політичну партію, очолену Чорноволом, яка налічує близько 55 тис. членів. З точки зору впливу і підтримки в масах це вже не що інше, як тінь попередньої організації.

Тим часом інші лідери демократичного табору сформували власні партії. Серед них — найчнсельніша і добре організована Українська республіканська партія (12 тис. членів), яку спочатку очолював Левко Лук’яненко, а потім Михайло Горинь. У числі інших варто згадати Демократичну партію України, яку очолював спочатку Юрій Бадзьо, а згодом Володимир Яворівський, та Селянську демократичну партію. У серпні 1992 р. вони разом із «Просвітою», Товариством української мови та Спілкою українських студентів сформували коаліцію —Український конгрес національно-демократичних сил, головна мета котрого — підтримка президента в розбудові держави. Ще одна коаліція з’явилась того ж року — об’єднання «Нова Україна». Провідну роль тут відіграє Партія демократичного відродження України на чолі з Володимиром Філенком, до всі входять також Соціал-демократична партія України, партія «зелених», профспілкові організації представники трудових колективів та бізнесу. Головна турбота цього об’єднання — прискорення економічних реформ. Крайнє праве крило представляють ультранаціональні партії і групи, які з’явилися завдяки підтримці певних кіл української діаспори: Спілка українських націоналістів, Українська національна асамблея та ОУН. Загальна кількість членів названих партій складає, за деякими оцінками, 45 тис.

У цьому контексті природним буде запитання: що ж трапилося з забороненою КПУ та трьома мільйонами її членів? Оскільки більшість рядових членів йшли у партію з кар’єристських міркувань, вони залишили цю організацію, коли належність до неї вже не давала ніяких переваг. Заборона КПУ налякала багатьох і сприяла масовому виходу з партії. Проте, незважаючи на всі ці невдачі, можна було сподіватись, що така всюдисуща і досвідчена організація збереже достатню кількість завзятих прибічників. Протягом місяця після розвалу Радянського Союзу вони з’явилися на арені, проголосили свою відданість ідеям комунізму і організувалися в Соціалістичну партію України, яку очолив Олександр Мороз. Хоча партія спершу налічувала досить скромну кількість членів — 30 тис., вона дістала підтримку багатьох представників колишнього радянського «істеблішменту», які втратили свої позиції, а також консервативних елементів населення. До того ж так звана «група 239», яка складає більшість у парламенті, належить до її прибічників.

Економічний занепад. Для простого громадянина України нескінченні політичні баталії «нагорі» ставали чимдалі менш цікавими. Більш того, у багатьох розвинулася відраза до політики як такої. Пояснити це можна невдачами політики та політиків, постійно зростаючою убогістю повсякденного життя. Адже радянський режим призвела до загибелі саме його нездатність розв’язати ці проблеми. Тепер