Крістофер Паоліні - Ерагон. Спадок

«Ми не зможемо довго підтримувати це закляття», — стривожено сказав Умарот.

«У нас немає вибору, — відповів йому Ерагон. — Якщо ви цього не зробите, тоді нам смерть».

І знову мовчанка. Збігло ще кілька миттєвостей. Аж раптом очі Ерагона залило неймовірно яскраве світло, а вуха оглушило якимось гуркотом.

Він скривився й почав моргати, аж поки очі знову не стали щось бачити. У повітрі слався густий дим, а там, де щойно стояв Галбаторікс, зяяла величезна осяйна діра. Розпечений камінь пульсував, мов жива плоть, коли потоки повітря проносились над його поверхнею. Стеля зали також яскраво світилась, і це видовище страшенно занепокоїло Ерагона. Здавалося, що вони перебувають усередині якогось велетенського горнила.

Повітря пропахло металом. Стіни зали потріскались, а колони, різьблення й ліхтарі були геть розтрощені. У кінці зали Вершник побачив спотворене тіло Шруйкана, що нагадувало тепер гору вкритих кіптявою кісток і м’яса. У передній частині зали вибух зруйнував кам’яні стіни. Зрештою, стіни були зруйновані на сотні футів уперед, відкривши справжній лабіринт тунелів і кімнат. Красиві парадні золоті двері зірвало із завіс, і Ерагонові здалося, що в дальньому кінці довжелезного, на добру четверть милі, коридору, який вів до виходу, блимає денне світло.

Вершник звівся на ноги. Його закляття ще й досі забирало силу в драконів, хоч і не так швидко, як раніше.

Ерагон трохи постояв, приходячи до тями. У цю мить зі стелі впав велетенський камінь. Він ударився поруч із черепом Шруйкана об підлогу й розлетівся на безліч уламків. По стінах навсібіч поповзли тріщини, звідусюди залунали якісь зловісні голоси.

Тоді Арія швидко підійшла до двох дітлахів, узяла за руку хлопчака й разом із ним залізла на спину Сапфіри.

— Подай її сюди! — крикнула вона Ерагонові, показуючи пальцем на дівчинку.

Якусь секунду Вершник витратив на те, щоб засунути Брізінгр у піхви, а потім швиденько схопив дівчинку й подав її Арії на руки.

Часу було обмаль. Ерагон розвернувся й, обійшовши Елву, кинувся до Насуади.

— Джиєрда! — сказав він, поклавши руки на кайдани, якими Насуада була прикута до сірої кам’яної брили. Закляття не спрацювало. Тоді він швидко урвав його, щоб воно дарма не забирало енергії.

Насуада тим часом закрутила головою, намагаючись щось сказати. Аж тепер Ерагон згадав про кляп і хутко витягнув його з рота дівчини.

— Ключ!.. Треба знайти ключ! — скрикнула вона, важко дихаючи. — Він у Галбаторіксового тюремника.

— Ні. Ми не зможемо знайти його так швидко! — відповів на те Вершник.

Він знову витяг Брізінгр, широко розмахнувся і вдарив по ланцюгу, прикутому до наручника на лівій руці Насуади.

Меч дрібно затремтів і відскочив. На тьмяному металі ланцюга не залишилось навіть подряпини. Тоді Ерагон ударив іще раз — і на цей раз лезо меча було безсиле.

Зі стелі на підлогу з гучним тріском знову впав величезний уламок каменю. І в цю мить хтось узяв Ерагона за руку. Вершник обернувся. Перед ним стояв Мертаг, усе ще притискаючи руку до рани на животі.

— Відійди! — крикнув він. Ерагон відступив убік. Тоді Мертаг промовив ім’я імен, додавши до нього слово «джиєрда». Мов за помахом чарівної палички, наручники розімкнулись і впали до ніг Насуади.

Мертаг мовчки взяв її за руку, повернувся й повів до Торнака. Утім крокував він якось невпевнено. Тоді Насуада пірнула йому під руку й міцно обняла, підтримуючи тіло лицаря.

Від подиву Ерагон мало не роззявив рот, але часу розпитувати про щось зараз не було. Тим паче, що Арія зістрибнула із Сапфіри й підбігла до Мертага.

— Стривай-но! — сказала вона. — А де яйце? Де Елдунарі? Ми не можемо залишити їх тут!

Мертаг спохмурнів, але зупинився й подумки передав Арії те, що він знав. Ельфійка не стала роздумувати. Вона вмить розвернулась, майнувши своїм обпаленим волоссям, і побігла до дверей у протилежному кінці зали.

— Це надто небезпечно! — крикнув їй услід Ерагон. — Тут зараз усе завалиться! Аріє!

«Ідіть! — відповіла йому ельфійка. — Заберіть дітей у безпечне місце. Ідіть! У вас мало часу!..».

Ерагон лайнувся. Хоч би Арія взяла із собою Глаедра! Та думати було ніколи. Вершник засунув Брізінгр у піхви, нахилився й узяв на руки Елву, яка тільки-но прийшла до тями.

— Що тут відбувається? — спитала вона слабким голосом, коли Ерагон підняв її на спину Сапфіри й посадив за дітьми.

— Ми йдемо, — відповів він. — Тримайся.

Сапфіра вже рушила вперед. Припадаючи на свою поранену передню лапу, вона намагалась оббігти діру. Торнак з Мертагом та Насуадою на спині прямували за нею.

— Стережись! — скрикнув Ерагон, побачивши, як уламок сяючої стелі почав падати прямо на них.

Сапфіра миттю кинулась вліво, і щербатий шмат каменюки впав поряд із нею, розсипаючи навкруги цілу купу блідо-жовтих уламків. Один із них ударив Ерагона в бік і застряг у його кольчузі. Вершник швидко висмикнув його й пожбурив якомога далі від себе. Рукавиці відразу ж взялися димом, і Ерагон відчув запах паленої шкіри.

Нарешті Сапфіра таки дісталася початку коридору. Ерагон обернувсь назад.

— Тут є пастки? — прокричав він Мертагові. Мертаг заперечно похитав головою й кивнув уперед, мовляв, ідіть далі. Та зробити це було вкрай непросто. Шматки каміння то тут, то там валялися на підлозі коридору й заважали драконам рухатись швидше. Ерагон кидав оком направо й наліво, зазираючи у відчинені вибухом і засипані камінням кімнати й тунелі — скрізь були обвуглені столи, стільці, якісь інші меблі. Руки та ноги мерців стирчали з-під куп каміння… Вершник шукав Блодхгарма та його чарівників, але не бачив жодного їхнього сліду — ані живих, ані мертвих.

Що далі, то частіше вони почали натрапляти на людей. Солдати й слуги вибігали з прилеглих до коридору проходів і мчали до виходу. Багато з них мали опіки й поранення. Дехто поступався Сапфірі й Торнакові дорогою, але більшість не звертали на них жодної уваги.

Сапфіра була вже майже біля кінця коридору, коли позаду пролунав оглушливий гуркіт. Ерагон озирнувся — тронну залу завалило товстелезним шаром каміння.

«Арія!» — враз подумав Ерагон. Він спробував подумки знайти її, але з того нічого не вийшло. Можливо, між ними було надто багато перешкод, можливо, його думку блокувало одне із заклять Галбаторікса, а може, — Вершник спробував прогнати від себе цю думку, — Арія вже мертва. Зрештою, її не було в залі, коли та завалилась. Ерагон знав це напевно. Але чи зможе вона тепер знайти звідти вихід?..

Нарешті вони вибралися з фортеці. Повітря стало чистіше, і Ерагон міг побачити, як вибух зруйнував Урубейн.