Микола Іванович Костомаров - Антологія української фантастики XIX—ХХ ст., Микола Іванович Костомаров

— Та й себе теж, поки ще час!

— Це вже трудніша річ. Хоч хто його знає...

— Я знаю. На жаль, я одна. Я навіть переконана, що ви самі переконаєтеся незадовго! Щоби тільки не було запізно!

І вона пішла.

А я незабаром дійсно переконалася, що за дивним чи не дивним, хоч напевно і нещасливим збігом обставин, у передбаченнях Ріти було багато правди! Сімон дійсно поважно захворіла. Хвороба поступала так швидко, що лікарі майже без труду відкрили рака, який вже почав розгризати їй горлянку.

Від самого початку до самого кінця мої щораз настирливіші просьби про інтервенцію бонзи не помогли. Сімон була вперта, а до того ж надто вірна католичка! Воліла вмерти, ніж захитати свою віру.

Три місяці пізніше я відвозила її до літака, який відлітав до Франції, де лікарі мали ще попробувати врятувати її операцією.

Операція навіть «вдалася», хоч їй лишилося усього кілька місяців, кілька страшних місяців життя перед не менш жахливою смертю, яку вона прийняла з подиву гідними терпеливістю та спокоєм.

По її смерті уся вкрита боляками голова Сімон ледве трималася тулуба на розгризеній раком шиї, нагадуючи жахливе Рітине марево!..

Ця втрата для мене ще нині така тяжка, що я не в силі розповісти усіх дивних та страхітливих подробиць жахливої агонії приятельки, цієї досі такої життєрадісної та витривалої людини.

По її смерті мій моральний стан був жалюгідний. Я уникала людей та, зокрема, стала уникати зустрічі з Рітою. Чомусь мені все здавалося, що у цій смерті було трохи її вини. В кожнім разі вона, без сумніву, причинилася до неймовірного заколоту у моїй нервовій системі та навіть у моїх переконаннях. Це ж вона скинула на мене відповідальність за смерть Сімон! Я навіть перестала була вірити у доброту Рітиних інтенцій, бо це було надто жорстоко обтяжити моє терпіння подібними сумнівами.

Манекенів я теж стала уникати. Навіть мій муж став ходити на гору бічними сходами. Видно, що зерно сумніву зачало кільчитися навіть у його реалістичнім мозку.

Місяць пізніше я лягла хвора.

По десятьох днях сильної гарячки, по довгих та трудних ваганнях та аналізах — такий хід прибрала моя хвороба, — наш лікар врешті здіаґностував — паратиф.

— Нічого поважного, скоро ви встанете на ноги, — старався він переконати, потішити мене, хоч я відчувала, що він був зовсім безрадний. Зрозуміла я це з його рецепту. Одинокий лік, який він мені приписав, був засіб на сон, щоб скріпити мої виснажені безсонням нерви.

По трьох тижнях цієї «неповажної хвороби» я більше скидалася на тінь або на якусь мару, ніж на людину.

Перший раз, коли я побачила себе у дзеркалі, мала враження, що до мене наближається моя власна статуя з-над гробу: довга, уся у білому, з повислими руками, штивна та бліда, як мармур!..

Минали довгі-довгі тижні й хоч було «вже по хворобі», обіцяне лікарем здоров’я не верталося, незважаючи на найрізнородніші та наймодерніші заходи. Найскладнішими та найактивнішими уколами було поколене усе моє тіло та все це без найменшого висліду. Замість вертатися до моєї попередньої ваги, я далі худла, никла в очах.

Тепер вже не тільки бромові, а навіть хльорові краплі перестали впливати — я знову терпіла на безсоння, засипала щойно над ранком та будилася у кошмарах, уся у потах, по яких наступав підгарячковий стан.

Лікар, який був нашим добрим приятелем, даремно ламав собі голову, безуспішно намагаючись лікувати у мене сухоти. Після кількох тижнів марних заходів одного ранку замість до мене він зайшов до бюра мого мужа. Нарада між ними тривала досить довго, та я незабаром довідалася про її вислід.

Вже при сніданку мій муж перший обережно запропонував мені повернутися до Европи. Він все ще намагався таїти передо мною мої сухоти, хоч я давно відгадала це по лікарських заходах та уколах.

— Чи ж ти не думаєш, Жане, що коли це дійсно сухоти, то тутешній клімат не гірший від нашого. Ми ж бо тут у горах, високо.

— Яка туберкульоза! — намагався він ще перечити.

— Даремно перечиш, Жане! Я давно знаю, що у мене всі симптоми сухіт. Знаю теж, що цей кашель тільки потверджує вже давню діагнозу лікаря. Знаю це все, хоча чомусь я не вірю у сухоти, ні в те, щоб Европа помогла мені чим-небудь. Зрештою, якщо мій стан дійсно безнадійний, то я тим більше не вернуся туди, щоб поволі вмирати на безрадних очах моєї матері. Гарна була б для неї несподіванка! Як ти думаєш? На моєму місці ти вернувся б?

— Вернувся б, коли б йшло про моє життя, про моє родинне щастя!.. Зрештою, не має мови, щоб під осінь ти верталась до твого краю. Поїдеш кудись, де сухо, де сонце!

— А тут не сухо, не сонце?.. Цілими днями сонце, якого — на жаль — так мало бачу, бо сил у мене немає навіть на малий прохід. Тямиш, як ми десятками кілометрів ходили крізь юнанські гори?..

— Власне, щоб якнайскоріше повернути до нормального стану, ти повинна якнайскорше виїхати!

— Виїхати сама і залишити тебе самого?..

— За