Джон Сіммонс Барт - Баришник дур-зіллям, Джон Сіммонс Барт

якоюсь тисячею більше чи менше, і майже щоразу це були різні чоловіки, і не було ані таких чоловіків, ані таких розмірів, яких би я не спізнала, тож я могла заприсягтися, що нема жодних тілесних штук, яких би я не опанувала досконало. Мене стільки разів присилували, що й лік згубився, і жебраки, й нікчемні боюни, і не раз мене саму винаймали, аби я ґвалтувала молодиків.

— Стривайте, — скрикнув Ебенезер. — Це неможливо!

— Не спокушай-но мене, любий, — застерегла його Мері, усміхнувшись. — Я знаю, які твої думки, але немає нічого неможливого під дулом пістоля. — Вона сміялася і плакала водночас. — Але я ще не розповіла тобі найцікавішого: він не був високим, цей Чарлі, втім, мав міцну статуру і м'язи; однак коли він узявся до отієї своєї справи, то я побачила, що він придатний для того діла не більш, ніж якесь жалюгідне цуценя! Природа, присяй-бо, обдарувала його лише вполовину тим, що більшість хлопчаків мають ще в колисці, й отим-то він збирався збезчестити Мері Манґамморі! Це все одно що ви шилом намагалися б затопити фрегат!

Я була така вражена, побачивши його, що тільки його томагавк і стримував мене від сміху, і я навіть не збиралася опиратися, бо це все одно що на борозенного коняку напала би блоха. «Ну ж бо, давай, Чарлі, не барися, — мовила я, вигадавши йому ім'я, щоб подражнити. — Бо на мене там вже чекають два звіролови й один торговець тютюном». Отож він узявся до роботи, і їй же бо, перш ніж я встигла зрозуміти, що ж там мене вкусило, я вже кричала від розкоші.

Лауреат наморщив чоло.

— Я не дуже-то розуміюся на таких речах, але скидається на те, що тут non sequitur[73], або то один з тих заблудів, чи як то каже вчений люд — фаллація.

Мері зітхнула з тугою за минулим.

— Доводилося мені знавати вчеників, і немало, але такого фалоса, як цей, — ніколи!

— Ба ні, міс Манґамморі, ви мене не так зрозуміли!

— А ви мене, — розсміялася Мері. — Бо маєте знати, сер, що дівка, котра блудила двадцять тисяч разів, — то вже не дитина: вона може зіграти ролю Європи, і їй від того хоч би що. Але подібно до того, як сліпак, втративши зір, починає вигострювати свій ніс і вухо або ж глухонімий вчиться слухати очима й розмовляти руками, так і мій Чарлі, про що я і не відала, навчився дивного і чудодійного способу, аби доп'ястися свого! Отак добра Матінка-Природа сплатила свій борг перед ним, як то мовиться у приказці: те, що вкрала у Петра, наділила тим Павла.

Ебенезер не зовсім зрозумів, до чого тут цей вислів, але цілком вхопив суть того, про що йшлося.

— Якого такого хитрого способу він зажив, того не відаю, як і не в змозі вам оповісти, яка то була для мене розкіш. Скажу лише, що в мені текла кров моєї матінки, і її було доста, бо мала серце як фортецю, і з двохсот чоловіків жоден і близько не сподобився до нього підійти. Але мій Чарлі, який навіть не мав того списа, щоби стати до герцю, за якісь дві хвилини перестрибнув через бруствер, переправився через рів з водою, видерся на ґратчасті ворота, захопив і заполонив всі амбразури й галереї і вивісив прапор пристрасті на зубцях фортечної стіни моєї головної вежі!

— От дідько! — прошепотів поет.

— Минув деякий час, перш ніж я отямилася, і коли я вповні оговталася, то вхопила його за чуприну і, прикликавши весь набутий за стільки років плотський досвід, так відплатила віть за віть, що він із пів години по тому лежав напівпритомний. Отож скінчилося це тим, що він так ніколи більше і не побачив ані свого городища, ані батька, і так і не дістався до Куассапелага, бо ж далі мого візка у його пошуках він так і не пішов, і відтоді ми в ньому так і жили, немов оті веселі й запальні цигани. Я більше вже курвальством не промишляла, а найняла інших дівчат, щоб вони їздили замість мене, а сама горнулася до свого Чарлі, немов якась дурненька наречена.

— Але як сталося, що він так і не позбувся своєї ненависті до англійців?

Мері захихотіла придушеним сміхом і покрутила головою.

— От цього я вам уже ніяк не можу пояснити. Він був навдивовижу складною людиною, цей Чарлі, і мав гострий розум: за місяць він уже вивчився читати і розмовляв нашою мовою незгірш від будь-якого джентльмена; він змусив мене прочесати всю Провінцію у пошуках книжок, і хоч я сама не могла второпати й половини з них, він з першого ж погляду проникав у суть написаного. То виглядало так, буцімто він і сам так мислив, ба навіть краще. Але хоч як вони його збуджували, ті книжки, він так і не виявив бажання читати їх сам, змушуючи мене це робити, але невдовзі я сама вже мусіла зупинятися й питати його, що значить те чи те слово.

— Достоту! — дивувався Ебенезер. — Отак-то ви і дізналися про Боккаччо та греків?

— Еге ж. Як він любив і ненавидів їх усіх, і я також! Варто йому було прочитати оповідь лише до половини чи пів розділу з Евкліда, і він міг уже вивести решту з голови, і якщо воно виходило в нього інакше, ніж у книжці, то це скорше була провина автора, ніж його. Часто я відчувала, як його фантазія породжувала цілу низку світів, і всі вони різні, і світ книжок був здатен змалювати лише один із них…

— Що саме собою подеколи буває просто чудово, — впав у річ Ебенезер, — втім, водночас він не міг не відчувати відрази до того, що вродився таким диваком.

— Саме так! — вигукнула Мері з блиском в очах. — Ви вцілили у самісіньке око і дивитеся просто в корінь!

Ебенезер зітхнув, згадавши Берлінґейма.

— Я знаю одного чоловіка, що має такий самий талант і точнісінько таку саму вдачу: він любить світ, і тільки-но гляне — одразу все стає йому зрозумілим, часом навіть те, чого й не видно, однак його любов присмачена презирством через ту ж причину, що змушує його робити собі забавку з того, що