Семен Дмитрович Скляренко - Святослав

Князь Святослав замислився, потім сказав Добрині, що стояв недалеко від нього:

– Клич, воєводо, Володимира сюди.

Добриня вийшов із палати й одразу повернувся з княжичем Володимиром.

І тільки той увійшов, мужі новгородські вклонились, загомоніли:

– Просимо тебе, Володимире! Держать тя, княже, Новгород по ряду, яко установила княгиня Ольга.

Князь Святослав радісно посміхнувся. йому було приємно, що в цю важку годину славна земля Новгородська звертається до Києва, що новгородські мужі просять собі князем його сина. І було радісно князю Святославу ще й через те, що мужі новгородські просять собі князем Володимира – сина Малуші.

– Сину Володимире! – звернувся князь Святослав. – Новгород великий город просить тебе за князя. Чи підеш ти до Новгорода?

Коли б хто міг у цю хвилину вгадати думки княжича Володимира! Він знав усе, що сталось за останні дні тут, на Горі: батько-князь посадив на Київському столі брата Ярополка, в Деревлянську землю посилає Олега, а сам виїжджає на Дунай…

Княжич Володимир не знав ще про те, що батько-князь збирається взяти його з собою на Дунай. І тривога обгортала його душу, коли він уявляв, як без баби-княгині, без батька залишиться в Києві. Адже брат Ярополк його ненавидить, не зупиниться ні перед чим. Не полюбляють Володимира й усі бояри та мужі ліпші. його нікому захистити, він усім тут, на Горі, чужий, жде його тільки зневага, може, й смерть.

Та й зараз тут, у палаті, скоса глянувши на Ярополка, що сидів поруч із батьком, Володимир зустрів його жорстокий, колючий погляд, – Ярополка, очевидно, дуже бентежило те, що робилося в палаті, ненавидячими очима він дивився на брата.

Але що Ярополк і вражда його, коли мужі новгородські просять Володимира до себе за князя? Ось вони стоять, ждуть його слова. Нехай Ярополк думає що хоче, батько дивиться на Володимира теплими очима, ледь посміхається, ніби підбадьорює його.

– Як твоя воля! – тихо відказав Володимир. – А я згоден, княже!

Князь Святослав встав з стільця, покликав до себе Михала, з’єднав його руку з рукою Володимира.

– От ви і є, – коротко промовив він.

Тисяцький Михало рушив уперед, міцно обняв і поцілував княжича Володимира. Князь Святослав сидів на столі, думав свою думу. Може, думав він про близьку брань на Дунаї, може, замислився про дальше майбутнє Русі… Князь вірив, що все буде гаразд, легка посмішка лягла на його уста.

І тільки новий князь Київського столу Ярополк, вчепившись руками в поручні, не був вдоволений: він все дивився тими ж ненавидячими очима на брата свого Володимира, ніби хотів не щастя братові своєму, а смерті.

У далеку, дуже важку дорогу мав вирушити княжич Володимир. І князь Святослав, перш ніж попрощатись, хотів поговорити з сином. Він покликав його до себе увечері того ж дня, коли мужі новгородські висловили своє бажання.

– Я хотів тебе бачити й говорити з тобою, – почав князь Святослав, коли Володимир зайшов і зупинився на порозі його світлиці. – Іди сюди ближче, сину.

Володимир несміливо пішов уперед – до батька, що сидів на широкій лаві недалеко від вікна. Зупинився, побачив його посічений сивиною чуб на чисто виголеній голові, довгі вуси, уста, сірі очі, що дивились кудись далеко-далеко, за Дніпро.

– Чого ж ти став? – повернувся Святослав до Володимира. – Я сказав – сядь тут, біля мене, Володимире.

І Володимир сів напроти батька, пильно дослухався, що він скаже.

– Радіє серце моє, – почав князь Святослав, – що кличе тебе Новгород – верх нашої землі. Мабуть, ти сам ще не знаєш, що це за земля і куди ти їдеш. Тоді слухай, сину…

Він на якусь хвилину замислився, а далі сказав:

– Колись я, як і ти, не знав, яка суть наша земля, і думав, що вона зовсім невелика, сину. Але пізніше, коли пройшов її з кінця в кінець і став на україні її над Джурджанським морем, серце забилось у мене в грудях, як ніколи до того не билось, а дух захопило, ніби на брані… Велика наша земля, неосяжна, на одному її кінці сонце сходить, на іншому заходить, на одному кінці крижані гори, на іншому – Руське море… Така наша земля, така суть Русь…

І ще я побачив, коли проходив з кінця в кінець нашу землю, – вів далі князь Святослав, – що була незгода між племенами нашими й землями. Проте, сину, слухай і запам’ятай – то не від того, що вони вороги, ні. З давніх-давен, з дідів і прадідів живуть тут наші люди, многих і многих ворогів вони перемогли, щоб врятувати життя собі. А сваряться між собою, утверждаючи Русь, устрояя рідну землю… Тому й дід твій Ігор ходив у землю Деревську: не зла він хотів деревлянам, а єдності