Семен Дмитрович Скляренко - Святослав

– Волимо взяти княжича Олега, – попросили деревляни.

– Бути по цьому! – згодився Святослав.

Серце князя боліло: навіть Деревська земля не хоче мати князем сина рабині! Що ж, князь візьме Володимира з собою, батько й син стануть з мечем і щитом над Дунаєм!

Проте не судилося княжичу Володимиру на цей раз побувати й зустрітись з ромеями на Дунаї. Зустрівся він з ромеями набагато пізніше…

У ці ж дні надвечір припливли й зупинились біля Почайни кілька лодій. Подоляни, які добре знали лодії всіх земель, одразу побачили, що лодії ті із земель верхніх. Звечоріло, коли до лодій прийшло з Гори кілька бояр. Вони поговорили з гостями, повернулись до города. Уночі ж біля лодій ще раз побували бояри – князь Святослав запрошував гостей вранці на Гору.

Як виявилось, це були нарочиті мужі землі Новгородської на чолі з тисяцьким Михалом. Тисяцький Михало ходив колись разом з князем Ігорем на греків, добре знав княгиню Ольгу, приймав її разом з її боярами в Новгороді, ставив з нею ряд.

І зараз Михало привіз багаті дари княгині Ользі, мав наказ віча поговорити з нею, нагадати про укладений ряд. Але довго їхали нарочиті мужі з Новгорода до Києва і тільки в дорозі дізнались, що не стало вже княгині.

Ідучи вранці на Гору, куди кликав князь Святослав, тисяцький Михало і всі мужі новгородські зупинились на Воздихальниці, повз яку вився шлях до города, й поклонились могилі княгині.

Потім вони поважно, по два в ряд, у багатому одязі, у гостроверхих чорних шапках, із золотими чепами на грудях, з посохами в руках, пройшли через розчинені навстіж ворота, попрямували двором, недалеко від требища завернули ліворуч і зайшли до терема княжого.

Зустрів гостей князь Святослав з сином Ярополком. Навкруг них стояли воєводи й бояри.

– Чолом великому князю, воєводам його і боярам, усім людям города Києва, – почав, скинувши шапку й кланяючись, Михало. – Нас послав великий Новгород, даби ми вклонились, дали дари й говорили про ряд із Ольгою-княгинею… Заки ж княгині – матері нашої – не стало, сукупно з вами молимось за її душу, величаємо й просимо князя Святослава з синами своїми прийняти дари наші, вислухати і продовжити ряд, укладений княгинею.

Дружинники, які стояли за тисяцьким, одразу ж після цих слів поклали перед князем дари – хутра, горючий камінь, білий риб’ячий зуб.

– Спасибі Новгороду і всім людям вашої землі, – подякував князь. – Молитву вашу про княгиню ми приєднаємо до молитов наших, дари приймаємо і дякуємо, а ряд, укладений княгинею, нехай буде між нами і вами навіки.

Після цього князь Святослав сів на столі, а поруч із собою велів сісти Ярополку. Мужі київські запросили сісти на лавах у палаті гостей з Новгорода, але тисяцький Михало все стояв перед столом князів і ждав знака князя Святослава.

– Слухаю вас, мужі новгородські, – промовив князь Святослав. – Що скажете про потреби ваші?

– Нас послали новгородчі, – почав тисяцький Михало, що говорив якось співуче, трохи не так, як поляни, але зрозуміло й просто, – і люди всіх земель верхніх, даби повіли, што блюдемо ряд з княгинею Ольгою і служимо Київському столу. Не токмо Новгород і люди земель верхніх – чудь заволоцька, весь, меря, водь і іщо багато волостей тягнуть до Київського столу. Посилаємо ми, княже, і все, чо призначено рядом: люди наші ратоборствують сукупно з тобою проти греків, тільки весна – лодії наші з уставом будуть волоком у Києві. Одначе, князю, тяжело нам – у Новгороді маємо віче, є посадник і тисяцькі, но неспокійно у волостях; не віче і посадник новгородчі мусять рядити і судити волості – для того должни князя імать. І не токмо через це мусимо імать князя, ужо конунг Свіонії[172] гострить меч за морем, ужо виділи ми на морі шнеки їх вікінгів, ужо у Ладоги олонсь[173] вони предали мечу й огню весі й погости наші. Буде князь, скажемо: веди нас проти варягів. Так желає вся Новгородська земля.

Князь Святослав вислухав тисяцького й відчув усю гірку правду слів, сказаних Михалом. Княгиня Ольга зробила добре, ствердивши старий і уклавши новий ряд з Новгородом. Але зараз люди новгородські кликали Київ на поміч, до Руської землі підкрадався ворог з півдня, а ще один – зрадливий і підступний – ворог загрожував з Свіонії, з Упсали.[174]

– Розумію турботу вашу, – сказав князь Святослав, – але хто пішов би князем до вас? Ярополк, син мій, сів князем Києва, Олега дав Деревській землі, маю ще сина Володимира, але хочу імати його біля себе.

Тоді Михало промовив:

– Вєдаємо, княже, який зараз тяжкий час на Русі. Вєдаємо також, що ти, князю, мусиш стояти на Дунаї супроти ромеїв, – переможеш, князю, і наш колокол побєду тобі ударить. І о Києві мислимо – Ярополку тут буть, Олегу ж – у деревлянах. А