Владислав Валерійович Івченко - Одіссея найкращого сищика республіки

Єлизавета Павлівна принесла пляшку шампанського, яке ми отримали на набережній. Ми випили. Я було взявся ще наливати.

— Іване Карповичу, можна вас на хвилинку? — попросила Єлизавета Павлівна, перезирнувшись із Кейт.

— Так, звісно. — Ми вийшли на балкон.

— Іване Карповичу, пам’ятаєте про моє прохання? — спитала Єлизавета Павлівна. Вона хвилювалася.

— Через нові обставини воно скасовується? — здогадався я.

— Ні. Ми хочемо дітей або дитину. Кейт у захваті від вас. Вона каже, що ви будете чудовим батьком.

— Я не можу захистити свою єдину доньку. Ви розумієте, що за моєю дитиною полюватимуть?

— Про ваше батьківство ніхто не знатиме. Ми знайдемо, на кого записати дітей, про це можете не хвилюватися. І ми не вимагатимемо грошей на виховання. Це будуть наші діти, ми самі дамо їм раду. Я розумію, що зараз ви хвилюєтеся через нові проблеми. Але зрозумійте і нас, Іване Карповичу. Жінка може завагітніти лише в окремі дні. І сьогодні ці дні починаються у Кейт. Якщо ви згодні, ми б хотіли почати зараз.

— А Моніка?

— Я вийду з нею прогулятися. До цукерні тут неподалік. У Моніки є там улюблене тістечко. То як?

Я мовчав, думав.

— Іване Карповичу, я знаю, що ви не любите, коли вас до чогось примушують. І я не хочу цього робити. Я зрозумію будь-яку вашу відповідь. Але я дуже прошу вас. Ви знаєте, що я не люблю просити. І вас я ніколи ні про що не просила. А ось зараз прошу.

— Якщо все вдасться, я хочу мати право бачити дитину.

— Звісно. Але таємно. Ми не хочемо привертати увагу. Якщо хочете, ми можемо скласти письмовий договір.

— Мені цілком вистачить вашого слова, — запевнив я.

— Нам також. То ви згодні?

— Так. Але попереджаю, що в найближчі дні нам доведеться тікати звідси. — Це я шепотів на вухо.

— Куди?

— Не знаю, але тут залишатися не можна. Бо французи не відчепляться від вас.

— Ми будемо готові, — кивнула Єлизавета Павлівна.

— Ну, тоді вам час сходити по улюблені тістечка Моніки.

— Моніко, серденько, ми сходимо до цукерні? — спитала Єлизавета Павлівна гучніше, щоб мала почула.

— Залюбки! — зраділа донька. Вона вийшла і уважно подивилася на нас обох. Вона не могла нічого чути, бо ми говорили тихо і були на дальньому кінці веранди. Але в Моніки був такий погляд, наче вона бачила нас наскрізь.

— Моніко, подивишся, чи йтиме хтось за вами. Добре?

— Так, Іване Карповичу, — кивнула вона. Я все чекав, коли пролунає «тату».

— І, будь ласка, залиш пістолет.

— Він же не заряджений. А з ним мені спокійніше.

— Шукай спокій у собі, а не в пістолеті, — сказав я серйозно.

— Це ви жартуєте? — спитала вона.

— Намагаюся. Але пістолет залиш.

— Добре. — Донька кивнула і пішла в кімнату.

— Ми будемо десь за годину, — сказала Єлизавета Павлівна. — Кейт трохи знає українську, сподіваюся, ви знайдете спільну мову.

— Та нам же не казки розповідати, — кивнув я.

Деякі допитливі читачі уже в очікуванні: мовляв, от зараз Іван Карпович відступить від своїх правил і таки опише пригоди в ліжку з чарівною англійкою. До цього мене підштовхують і видавці, які кажуть, що тілесні пристрасті можна продавати ще краще, ніж розслідування злочинів. Але я вважаю, що недарма, на відміну від тварин, людина під час злягання хоче сховатися. Тож нехай те, що стається між двома людьми, залишається відомим тільки їм. Ніяких подробиць не буде. Усе минуло добре, і Кейт була задоволена. Лежала на спині, підклавши подушку й притиснувши коліна до підборіддя. Я вкрив жінку ковдрою й подумав, що у благородних дам тіло зберігається краще. Селянка в такому віці вже народила б разів сім, працює тяжко при худобі й на городі, тому має зовсім інший вигляд.

— Ти хотіти син? — спитала Кейт. Вона українську справді знала, у розпалі пристрасті чомусь називала мене «май козак», хоча який я козак?

— Сина? — здивувався я, бо ніколи про не думав. У мене була Моніка, про інше я навіть мріяти не міг. — Ні.

— Чоловіки хотіти син. Мій чоловік хотіти син.

— Діти — це дар. Тут треба лише радіти і дякувати, а не перебирати, син чи донька.

— Твій донька гарна.

— Я дуже радий.

— Ти допомогти і Ліззі?

— Спробую.

— Ти — добрий.

— Від мене багато неприємностей. — Помітив що вона не зрозуміла. — Біда, я притягую біду. Як магніт залізо.