Алессандро Мандзоні - Заручені

навпаки, ясно й чітко заявляю вам, що й не подумаю заспокоїтися. Ви хочете забути мене, а я не хочу забувати вас. І попереджаю, запам'ятайте: якщо через вас я позбудуся розуму, то він уже ніколи не повернеться до мене. К бісу ремесло, к бісу добре ім'я! Вам хочеться, щоб я лишився божевільним на все життя? Ну що ж, то я й стану божевільним... А той нещасний! Господь знає, що я простив його від щирого серця, а ось ви... Отже, ви хочете змусити мене все життя думати, що якби дона Родріго не було... Лючіє! Ви сказали, щоб я забув вас, та чи ж можу я вас забути! Як же це зробити? Про кого ж, як би гадаєте, думав я весь цей час?.. І це після всього пережитого! Після стількох обіцянок! Що я вам зробив? І це за те, що я стільки перестраждав, ви отак обходитеся зі мною? За те, що на мене, мов град, сипались нещастя? За те, що всі на світі переслідували мене? За те, що я так довго був на вигнанні, сповнений туги, далеко від вас? За те, що за найпершої нагоди я кинувся розшукувати вас?

Коли ридання дали змогу Лючії заговорити, вона вигукнула, схрестивши на грудях руки й звівши до неба очі, повні сліз:

— О пресвята діво, допоможи мені! Ти знаєш, що після тієї ночі я ніколи не переживала таких хвилин, як зараз. Ти прийшла мені на допомогу тоді, тож допоможи й тепер!

— Годі, Лючіє, ви чините правильно, звертаючись до мадонни. Тільки ж чому вам хочеться вірити, що вона, така добра жінка, така милосердна мати, хоче примусити нас страждати... принаймні мене... через одне слово, яке вихопилося в ту хвилину, коли ви не тямили, що говорили? Вам хочеться вірити, що вона допомогла вам тоді, аби ми потім потрапили в безвихідь? Коли, звичайно, це не порожня відмовка, бо, може, я просто став вам осоружний... то так мені й скажіть... скажіть щиро.

— Благаю вас, Ренцо, на бога, в ім'я наших дорогих загиблих, облиште, облиште це. Не змушуйте мене страждати... Зараз не час. Ідіть до падре Крістофоро, розкажіть йому про мене і не вертайтеся більше сюди, благаю вас, не вертайтеся.

— Я піду, та не подумайте, що я не повернуся! Повернуся, хоч на край світу, але повернусь неодмінно.

І він пішов.

Лючія присіла, або, скорше, впала додолу біля постелі й, уткнувшись у неї головою, нестримно заридала. Жінка, яка все бачила й усе чула, не сміючи дихнути, спитала, що значить ця поява, ця пристрасна розмова, ці ридання. Але, може, читач зі свого боку спитає: а хто ж була ота жінка? Щоб удовольнити його цікавість, не потрібно багато часу.

Це була тридцятилітня дружина одного багатого купця. Протягом кількох днів у неї на очах померли її чоловік і всі діти. Невдовзі захворіла й вона. Її відвезли до лазарету й поклали в цьому крихітному курені. Це було саме в той час, коли Лючія, непомітно для самої себе, переборовши люті напади хвороби й переживши багатьох сусідок, стала видужувати й приходити до тями, бо, відколи захворіла (ще в будинку дона Ферранте), вона весь час була ніби не при своєму розумі. У курені могли поміститися тільки двоє. І між цими двома жінками — тяжко хворими, занедбаними, наляканими, самотніми серед такої кількості людей — швидко виникла близькість, ніжна прихильність, яка навряд чи могла з'явитися навіть протягом довгого спільного життя. Незабаром Лючія вже мала силу доглядати за сусідкою, що пробувала в дуже тяжкому стані. Тепер, коли обидві жінки були вже поза небезпекою, вони міцно заприятелювали, підтримуючи одна одну, і поперемінно чергували одна біля одної. Вони дали обіцянку вийти з лазарету тільки разом і взагалі домовились більше не розлучатися. Вдова доручила одному із своїх братів, санітарному комісарові, оберігати її будинок, крамницю та гроші. Усе було ціле, вона була тепер єдина сумна власниця засобів, набагато більших, ніж потребувала для забезпеченого життя, і їй хотілося залишити Лючію біля себе, наче дочку або сестру. Можете собі уявити, з яким почуттям вдячності до неї й до провидіння прийняла Лючія її пропозицію, але це тільки доти, доки вона зможе отримати бодай якісь вісті про свою матір і, як вона надіялася, дізнатися її волю. До речі, через свою стриманість вона жодним словом не прохопилася ні про призначене весілля, ані про інші свої незвичайні пригоди. Але тепер, за такого сум'яття почуттів, у неї з'явилася така сама велика потреба вилити свою душу, як і бажання подруги вислухати її признання. Стискаючи обіруч її праву руку, Лючія почала відповідати на численні запитання, і лише плач раз у раз уривав її розповідь.

Тим часом Ренцо поквапився на дільницю падре Крістофоро. Не без труднощів, трохи поблукавши в різних напрямках, юнак врешті добувся до потрібного місця. Хлопець знайшов курінь, але самого падре там не застав. Проте, покружлявши й пошукавши довкола, Ренцо побачив його в одному з бараків: низько схилившись до землі, чернець напучував умираючого. Ренцо спинився й став мовчки чекати. Невдовзі він побачив, як падре Крістофоро закрив бідоласі очі, потім укляк біля нього, трохи помолився й підвівся. Тоді Ренцо рушив йому назустріч.

— А-а! — вигукнув чернець, побачивши юнака.— Ну то як?

— Вона жива, я знайшов її.

— І в якому стані?

— Видужала, вже на ногах.

— Благословен господь!

— Але...— провадив Ренцо, підступивши так близько, що міг уже розмовляти стиха,— є ще інша завада.

— Яка саме?

— Я хочу сказати... Адже ви знаєте, яка вона в нас, бідолашка, добра. Та коли вже їй що зайде до голови, то з нею годі сперечатися. Після всіх обіцянок, після всього того, що вам добре відомо, вона тепер завела, що, мовляв, не може піти за мене, бо... бачте, я й сам до пуття не розберу, чому саме. Каже, ніби тієї страшної ночі їй у голові потьмарилось, і вона, як би це сказати... одно слово, присвятила себе мадонні. Просто якесь безглуздя, хіба не так? Справа добра для тих, хто на цьому розуміється, а для нас, простих людей, які мало тямлять в таких речах... адже ж правда, це не для нас?

— Скажи мені ось що: вона далеко звідси?

— Та ні, всього кілька кроків, за церквою.

— Зачекай мене тут якусь хвилину,— мовив чернець,— а потім ми вдвох підемо туди.

— Отже, ви їй розтлумачите...

— Ще нічого не знаю, синку, мені треба вислухати її.

— Розумію,— мовив Ренцо.

Похнюпившись і