Пол Остер - 4 3 2 1, Пол Остер

улюбленим місцем бандитів і качків, однак Фергюсонові приятелі вибирали тьмяніше, не таке буйне середовище. Як у «Вест-Енді», і з тієї трійці, що іноді ходила з ним випити й поспілкуватися в якій-небудь боковій кабінці, там бували спокійний і вдумливий Роберт Фрідман, хлопець з Лонг-Айленду, котрий висвітлював Академічну Успішність і у своєму вісімнадцятирічному віці вже вмів писати так само майстерно й професійно, як і будь-який репортер із «Таймс» чи «Геральд Трібюн», базікало Грег Мальгауз із Чикаго (Спорт) та наполегливий, допитливий, надміру саркастичний Аллен Бранч із Сан-Франциско (Справи Спільноти), і всі вони були згідні з тим, що правління газети надто консервативне, надто несміливо реагує на кепську політику університету стосовно війни (дозволяє вхід до студмістечка військовим вербувальникам, не розриває зв’язків з ППФР – програмою підготовки флотських резервістів), так само, як і на тактику власників міських нетрів під час виселення злиденних мешканців багатоквартирних будинків, що належали університетові, щоби й надалі розширювати Колумбію на сусідні райони, і коли прийде їхня черга керувати «Спектейтором» навесні їхнього молодшого курсу, вони оберуть головним редактором Фрідмена та швидко візьмуться за справу і змінять усе. Плани на цей переворот лише підтверджували те, що Фергюсон і без того вже зміркував щодо першого курсу. Вони відрізнялися від класів, старших за віком – були агресивніші, більш нетерплячі, готові стати до бійки з тупістю, самовдоволеністю та несправедливістю. Діти, народжені в повоєнному 1947-му, мали мало спільного з дітьми війни, що народилися всього на два-три роки раніше, бо за цей короткий термін устиг відбутися розлом між поколіннями, і хоча більшість старшокурсників і далі йшли за тими істинами, котрі засвоїли в 1950-х, Фергюсон та його друзі розуміли, що живуть в ірраціональному світі, де вбивають своїх президентів, ухвалюють закони проти власних громадян та відсилають свою молодь помирати в безглуздих війнах, а це означало, що вони більш налаштовані на реальність, аніж їхні старші. Конкретний приклад, тривіальний випадок, та, попри те, доречний: битви через шапочки Ознайомного тижня абітурієнтів. Фергюсон інстинктивно відмовився носити свою шапочку, але так само вчинили й хлопці з «Колумбія Рев’ю» та «Спектейтора», і десятки інших, і в дні перед початком занять у паралелі з шістсот дев’яноста трьох студентів понад третину не відвертали очей і зіштовхувалися плечима зі старостами-футболістами. Нічого так і не вийшло. Кожен противник шапочок діяв так із власної волі, йому була огидна думка про те, що доведеться розгулювати всім студмістечком, наче новобранцеві з бригади «Двійники», і таким чином зараза спротиву розповзалася, доки не перетворилася фактично на масовий рух, на всезагальний бойкот, на боротьбу між традицією й тверезим глуздом. Урешті-решт адміністрація оголосила, що віднині для всіх вступників до університету носіння шапочок необов’язкове. Мізерна перемога, так, але, можливо, передвісник майбутнього. Сьогодні шапочки, а завтра – хтозна?

До кінця тижня Подяки Фергюсон надрукував стосик із півдюжини перекладів, котрі здавалися йому більш-менш завершеними, і коли вони пройшли дуже важливий Тест Емі, він нарешті згріб їх усі разом, склав у манільський конверт і подав до «Рев’ю». Всупереч тому, чого він очікував у відповідь, редактори взагалі не опиралися основним публікаціям перекладів у журналі – аби лише вони не надто довгі, як сказав один із них, – і так воно вийшло, що англійський переклад Фергюсоном вірша Десноса про дезертирів і вартових, «На краю світу», був прийнятий до публікації у весняному номері. Хоча він і не був повноправним поетом, та й надалі міг брати участь у формуванні поезії – тим, що перекладав вірші, котрі значно перевершували ті, що сам він сам раніше створив, і молоді поети, пов’язані з «Рев’ю», чиї амбіції стосовно самих себе набагато перевершували його власні, хто, сідаючи за письмовий стіл, ризикував усім, а він не ризикував майже нічим, коли сідав до перекладу, визнали його цінність для групи як особи, здатної судити про чесноти одного твору й вади іншого, хто вносив до їхніх розмов на тему поезії погляд ширший, комплексний, але ці хлопці ніколи не включали його до свого внутрішнього кола, що було цілком виправданим і справедливим, як гадав Фергюсон, оскільки він, зрештою, не був насправді одним із них, проте в тому, що стосувалося зібрань у «Вест-Енді», усі вони були його добрими друзями, і Фергюсон полюбляв з ними розмовляти, особливо – з Девідом Циммером, котрий справляв на нього враження інтелектуала та не за віком розвинутого з усієї компанії, разом із другом Циммера по Чикаго не-писакою Марко Фоггом, ексцентричним, скуйовдженим хлопчиною, що розгулював в ірландському твідовому костюмі і був настільки підкованим у літературі, що міг відпускати жартики латиною й смішити співбесідника, навіть тих, хто латини не розумів.

Журналісти й поети були тими людьми, до кого Фергюсон схилявся, оскільки він вважав їх найживішими: саме вони вже почали замислюватися, хто вони і що становлять стосовно цього світу, але в класі 69-го були й інші, хто й надалі нічого не уявляв ні про себе, ні про щось інше, хирляві підлітки, що нахапали добрих оцінок у школі, здатні домогтися шаленої кількості балів у стандартизованих тестах, та мізки в них залишалися дитячими, юрба недосвідчених юнаків та незайманих мастурбістів, що зросли в маленьких провінційних містечках і типових будинках передмість, – вони тяглися до студмістечка та своїх кімнат в гуртожитку, адже Нью-Йорк був надто великим для них, надто брутальним, надто швидким, і все це загрозливе місто бентежило їх. Одним із таких невинних був співмешканець Фергюсона, комунікабельний хлопчина з Дейтона, штат Огайо, на ймення Тім Макарті, котрий поступив до коледжу цілковито не готовим до того, щоб засвоїти свободу вперше жити десь не вдома, та, на відміну від багатьох йому подібних, Тім не замкнувся в собі й не сховався від міста, а полинув просто йому назустріч, маючи намір цілком і повністю розчинитися в подвійній насолоді моментального поглинання пива та постійного вживання марихуани – з кількома пігулками «кислоти» для рівного рахунку. Фергюсон не уявляв, як йому допомогти. Він проводив ночі здебільшого з Емі, у квартирі на 111-й вулиці, а його кімната в Кармен-холі слугувала йому радше офісом, місцем, де він зберігав книги, друкарську машинку та одяг, і, перебуваючи там, він зазвичай сидів у себе за столом перед машинкою та писав замітки для «Спектейтора», складав різні довгі й короткі доповіді, що їх вимагали здавати на його курсах, або ж мудрував над черговим варіантом якого-небудь перекладу. З Тімом він бачився рідко й не спромігся налагодити з ним стосунків, які в них були дружніми, проте глибоко поверховими, як він одного разу почув від якоїсь жінки,