Генрі Райдер Хаґґард - У серці Африки, або Пригоди Аллана Квотермейна

на освічених людей у Мілозисі й значно знизило престиж жерців. На превеликий подив нас тут полюбили і вельми довіряли. Це довір’я настроювало проти нас усіх жерців.

Окрім того, Наста зумів підбурити проти нас деяких сановників, ненависть яких готова була небезпечно розгорітися. Наста багато років вважався кандидатом на руку Нілепти, і хоча шансів у нього було мало, але все-таки він сподівався.

Із нашою появою все змінилося. Нілепта перестала усміхатися йому, і він невдовзі відгадав причину. Розлючений та обурений, він звернув усю свою увагу на Зорайю, але вирішив, що легше піднятися на прямовисний схил гори, ніж заслужити прихильність похмурої красуні.

Дві-три отруйні насмішки над його невірністю, і Зорайя остаточно відвернулася від нього. Тоді Наста пригадав про тридцять тисяч диких озброєних мечами людей, які за його наказом були готові пройти через північні гори і, безсумнівно, із задоволенням прикрасили б ворота Мілозиса нашими головами. Але спочатку він спробував ще раз попросити руки Нілепти перед усім двором, після урочистої щорічної церемонії проголошення законів, виданих королевами протягом року.

Нілепта дізналася про це і поставилася до звістки досить зневажливо, а за вечерею, напередодні церемонії, тремтливим голосом повідомила нам про це.

Сер Генрі закусив губу і, наскільки міг, приборкав своє хвилювання.

— Яку відповідь королева дасть великому Насті? — запитав я жартома.

— Яку відповідь? — озвалася Нілепта, граціозно знизуючи прекрасними плечима. — О, Макумазане! — вона запозичила у старого зулуса наші імена. — Я сама не знаю, що робити бідній жінці, коли наречений погрожує мечем завоювати її кохання! — з-під своїх довгих він вона кинула швидкий погляд на Куртіса.

Потім ми підвелися з-за столу і перейшли до іншої кімнати.

— Квотермейне, одне слово! — сказав сер Генрі. — Послухайте! Я ніколи не говорив про це, але ви, напевно, здогадалися. Я кохаю Нілепту. Що мені робити?

На щастя, я більш-менш займався раніше цим питанням і був готовий дати потрібну відповідь.

— Ви, Куртісе, маєте поговорити з Нілептою сьогодні вночі! — сказав я. — Підійдіть до неї і шепніть, що просите її прийти опівночі до статуї Радемеса у великій залі. Я вартуватиму. Тепер або ніколи, Куртісе!

Коли ми ввійшли до кімнати, Нілепта сиділа склавши руки з печальним виразом на милому обличчі. Трохи осторонь від неї Зорайя і Гуд тихенько розмовляли.

Було пізно. Я знав, що невдовзі королеви, як завичай, підуть до себе, а серу Генрі не вдалося сказати Нілепті жодного слова. Хоча ми часто бачили царствених сестер, але вони постійно були разом. Я крутив мозком, вигадуючи, що б його зробити, як раптом сяйнула думка.

— Чи не зволить королева, — сказав я, низько схилившись перед Зорайєю, — що-небудь заспівати нам? Наші серця прагнуть почути твій спів! Заспівай нам, Царице Ночі38!

— Мої пісні, Макумазане, не втихомирять серця! — відповіла Зорайя. — Але якщо ти хочеш, я співатиму!

Вона підвелася, підійшла до столу, на якому лежав інструмент на зразок лютні, і взяла кілька акордів. Раптом, немов із горла птаха, полилися звуки її глибокого голосу, виповнені дикої ніжності, пристрасті й печалі, з таким тужливим приспівом, що кров холонула в моїх жилах. Сріблясті ноти лилися і танули вдалині, і знову наростали й оживали, сумуючи світовою печаллю, оплакуючи втрачене щастя. Це був дивний спів, хоча мені ніколи було слухати його. Я все-таки запам’ятав слова і переклав їх, наскільки можна перекласти цю своєрідну пісню.

Пісня Зорайї

Бідолашний птах, що втратив дорогу в мороці, Рука, безсило піднята перед лицем смерті, Таке — життя! Життя, пристрастю його дихає моя пісня! Пісня солов’я, що звучить невимовною ніжністю, Дух, перед яким відкриті небесні