Станіслав Стеценко - Війни художників

людина в цивільному. Упевнені рухи, жорсткий погляд. Шилов нервово засовався на сидінні.

— Вийдіть, будь ласка, з машини, — сказав чоловік.

— Це машина старшого майора держбезпеки товариша Саркісова, — невдоволено сказав Шилов. Звичайно прізвища Саркісова було достатньо, аби будь-хто забрався геть.

— Я добре знаю, чия це машина, — цивільний дістав посвідчення і тицьнув в обличчя водію.

— Старший майор НКВС Вєтров. Особиста охорона товариша Сталіна. За наказом товариша Власика ви поведете машину в парк. Товариш Саркісов поїде з нами.

— Єсть! — козирнув Шилов.

Особиста охорона товариша Сталіна — це дуже серйозно! Особиста охорона вождя виконує лише його особисті накази! Тут ні ім’я товариша Саркісова, ні навіть ім’я наркома товариша Берії не мають жодної ваги. Шилов вийшов і виструнчився.

— Хлопчика ми заведемо додому, — додав полковник у цивільному. — Ви їдете негайно.

— Єсть! — козирнув Шилов.

Цивільний обійшов автомобіль і відкрив дверцята:

— Пішли, малий.

* * *

Марія добігла до свого будинку. Серце шалено калатало десь на рівні горла. Ноги відмовлялися підкорятися. Схопилася за брудно-зелений паркан, що оточував будинок, і побачила: її сусідка Євдокія Никанорівна тримає за руку Шурика. Вона, не тямлячи себе від пережитого жаху, кинулася до старої й схопила сина на руки:

— Сашо, Сашуню! — притисла його до грудей.

— Якийсь військовий зайшов до нас у двір і просив завести малого додому, — сказала Євдокія Никанорівна, з осудом дивлячись на Марію.

Та Марії це вже було байдуже. Вона із сином на руках побігла до своєї кімнати. Закрила двері, грюкнула защіпкою. Цілуючи і зрошуючи його сльозами, говорила:

— Сашо, où avet-tu été? Де ти був?! Де ж ти був?!

— Катався на машині — великій-великій, чорній-чорній, — гордо відповів хлопчик, руками показуючи, яка була велика машина.

Марія сіла на ліжко, не відпускаючи малюка, і лише тоді перевела подих. Що це могло бути? Його забрали помилково? Але як дізналися їхню адресу? Боже, у кого запитати?

* * *

Саркісова засліпило світло. І він, закриваючись від нього, підняв сковані браслетами руки до обличчя.

— Дозвольте доповісти, товаришу генерал, затриманого доставлено!

Це хто затриманий? Це він, Саркісов, затриманий? Генерал? Який генерал? Перед комісаром держбезпеки будь-який генерал — це порожнє місце! Зараз усе з’ясується!

— Ти хто? — через яскраве світло він не бачив обличчя того, кому належав цей владний голос.

Саркісов був упевнений, що все зараз вирішиться, варто лише назвати ім’я товариша Берії. Він набрав повітря в легені й, опустивши руки, грізно вигукнув:

— Я старший майор держбезпеки Саркісов! Прошу всіх залишатися на місцях і пред’явити документи!

— Що? — гаркнув голос, і його власник з усієї сили дав Саркісову в зуби.

Іскри з очей, хрускіт зубів і шалений біль у щелепі! Саркісов закашлявся від крові й скалок зубів, що наповнили рот, упав на коліна. Червона рідина — суміш крові і слини — закапала на хромові чоботи власника гучного голосу.

— Ах, суко, мені чоботи забруднив, — ще лютіше загорлав голос. — Дайте йому.

Його почали бити чоботами, та старший майор держбезпеки Саркісов мовчав і лише стогнав, намагаючись прикривати ліктями голову. Він більше не вимагав документів і дзвінка до товариша Берії. Він упізнав того здорованя з лютим голосом. Це був керівник особистої охорони товариша Сталіна генерал Власик.

Болю він уже не відчував і думав лише про те, що ось вона, та жахлива сила, потужніша за силу товариша Берії! Сила товариша Сталіна! Сила, що розчавить його, дрібного хробака, нікчемного черв’яка, і навіть не помітить цього.

Думки стугоніли у скронях. Що робити, як урятуватися? Як дати знати товаришу Берії? Та й чи це тепер зарадить? Чи зможе щось зробити проти могутнього генерала Власика товариш Берія? Ні, сила генерала Власика — це сила самого товариша Сталіна! А тому — мовчати, мовчати і намагатися не втратити свідомість. І не похлинутися сумішшю слини, крові і його власних зубів…

— Підніміть це лайно, — невдоволеним тоном сказав Власик.

Кілька пар рук підхопили його і поставили на ноги. Ноги не тримали Саркісова, але йому не дали впасти, схопивши за руки і за комір.

— Що, суко?! Тепер ти зрозумів, що ти є і чого вартий старший майор держбезпеки Саркісов? Та я тебе тут у підвалі згною. І ніхто мені слова не скаже! Ану, черв’яку, оближи своє харкотиння, а то живим звідси не вийдеш!

Кілька рук знову кинули його на коліна, пригнули голову донизу, і він побачив перед собою чоботи зі слідами своєї крові.

Ціна його слухняності — життя. Він нахилився і почав слухяно вилизувати власну кров язиком.

Люди, що стояли навколо, реготали. Але він не зважав, боровся за своє життя. Зробив би все, що йому наказали. Коли чоботи знову блищали, як новенькі, Власик сказав задоволено:

— Добре вилизав. Тепер як нові! До підвалу! І швидко, щоб очі мої не бачили цього лайна.

Вони навіть не підвели його. Просто почали штурхати чоботами, і він спочатку рачкував до дверей на чотирьох, перед порогом з натугою піднявся. Двері відчинилися, і його з реготом у спину і нижче копнуло відразу кілька чобіт. Він упав і скотився з високих сходів, по яких його щойно тягнули нагору. Чоботи затупотіли слідом. Усе тіло його було побите й поламане, та ці страшні чоботи не дали йому жодної секунди перепочинку. З реготом його погнали далі. Перед ним відкрилися якісь двері. Ще удар у спину. Саркісов пірнув у темряву підвалу і втратив свідомість.