Карлос Руїс Сафон - Лабіринт духів

вирішив, що насправді будильник його підвів і все це лише частина безтурботного сну зимовим недільним ранком.

– Усе добре? – запитав Хуан.

Даніель кивнув зі смиренним виразом на обличчі й спрямував свій погляд на пароха, який почав роздавати причастя парафіянам, тимчасом як органіст – учитель музики, який підпрацьовував у кількох церквах їхнього району й частенько заходив до книгарні – грав, як міг.

– Судячи зі злочинів, вчинених проти Йоганна Себастьяна Баха, маестро Клементе, либонь, відморозив сьогодні всі пальці, – зауважив книгар.

Даніель знову лише кивнув. Семпере поглянув на сина, який уже багато днів ходив занурений у свої думи. Даніель носив у собі захмарний мовчазний світ, у який батько ніколи не міг пробитися. Він часто пригадував той ранок, коли його син прокинувся з криком через те, що не пам’ятав обличчя своєї матері. Того дня книгар уперше відвів його до Цвинтаря забутих книжок, либонь, сподіваючись, що це місце і його значення зможуть заповнити ту порожнечу, яку втрата Ізабелли лишила в їхньому житті. На його очах Даніель виріс, перетворився в чоловіка, одружився й привів у цей світ власного сина, і, попри це, щоранку Хуан прокидався зі страхом за нього і бажав, щоб Ізабелла була поруч, аби сказати ті слова, які він сказати ніколи не міг. У батькових очах діти ніколи не дорослішають, лишаючись назавжди тими малюками, які одного дня подивилися на нього зі святобливою впевненістю, що йому відомі відповіді на всі загадки світу.

Того ранку, одначе, книгар дивився на свого сина в тьмяному світлі церковки, далекої від Бога й усього світу, й уперше подумав, що час почав бігти і для Даніеля також і що ніколи більше Хуанові не побачити того хлопчика, який жив, щоб пам’ятати обличчя своєї матері, яка ніколи не повернеться. Семпере силкувався підібрати слова, щоб сказати йому, що розуміє це, що він не сам, але та чорнота, що отруйною тінню нависала над сином, лякала його. Даніель обернувся до свого батька, і Семпере прочитав у його очах лють і ненависть, якої не бачив навіть у старих людей, яких життя засудило на злигодні.

– Даніелю… – прошепотів він.

Тоді син, не давши йому договорити, обійняв його, стискаючи міцно-міцно, немовби боявся, що хтось забере в нього батька. Книгар не бачив його обличчя, але знав, що його син мовчки плаче. І вперше, відтоді як Ізабелла їх покинула, помолився за нього.

2

Майже опівдні автобус зупинився перед брамою цвинтаря Монтжуїк. Даніель узяв Хуліана на руки й почекав, поки Беа вийде першою. Він ще ніколи не приводив сина до цього місця. Холодне сонце зсушило хмари, і небо виблискувало металевою блакиттю, дисонуючи з навколишньою місцевістю. Вони пройшли крізь браму міста мертвих і стали підійматися схилом. Дорога, яка спиналася згір’ям, минала старе кладовище, споруджене наприкінці XIX століття. Обабіч здіймалися гробівці й надгробки в надміру мелодраматичному стилі, ознакою якого було екстравагантне нагромадження янголів і примар, що мали служити для більшої слави найзаможніших барселонських родин.

Беа завжди ненавиділа це місто мертвих. Ненавиділа приходити сюди, адже бачила тут лише якусь хворобливу театралізацію смерті і спробу переконати нажаханих відвідувачів, що шляхетне походження й добре ім’я лишаються навіть у темній вічності. Їй прикро було думати про ту армію архітекторів, скульпторів і ремісників, які продали свій талант, щоб звести цей бундючний, населений статуями некрополіс, де духи смерті нахилялися, щоб поцілувати в чоло дітей у допеніцилінові часи, де діви-примари застигли у вічній журбі й де невтішні янголи над мармуровими плитами оплакували втрату якогось кровожерного магната, який здобув собі статки й славу завдяки торгівлі рабами і кривавим цукром на Карибах. У Барселоні навіть смерть вбирається наче на весілля. Беа ненавиділа це місце, але ніколи не змогла б сказати цього Даніелеві.

Малюк Хуліан дивився на весь цей дантівський карнавал очима, круглими, як блюдечка. Хлопчик указував на фігури й мудровані споруди родинних склепів із сумішшю страху й подиву.

– Це лише статуї, – заспокоїла його мати. – Вони нічого тобі не заподіють, тому що тут нічого нема.

Щойно промовивши ці слова, вона пошкодувала про них. Але Даніель наче не почув їх. Він ледве чи розтулив рот відтоді, як повернувся додому рано-вранці, не пояснивши, де був. Він мовчки лежав коло неї на ліжку, але не заснув ні на хвилю.

Пізніше, коли Беа запитала його, що сталося, Даніель лише поглянув на неї і не відповів нічого. Відтак зі злістю здер із неї одяг. Він узяв її силою, не дивлячись в обличчя, одною рукою завівши їй руки за голову, а другою безцеремонно розсунув їй ноги.

– Даніелю, ти робиш мені боляче. Зупинися, будь ласка. Зупинися.

Він не звернув уваги на її протести й накинувся на неї з такої люттю, якої Беа від нього ще ніколи не бачила. Це тривало, доки їй не вдалося звільнити руки й уп’ясти нігті йому в спину. Даніель завив від болю, і Беа що було сили відштовхнула його. Звільнившись, вона зіскочила з ліжка й накинула на себе халат. Вона хотіла закричати на нього, хотіла заплакати, але стрималася. Даніель лежав на ліжку, зібгавшись у клубок, і уникав її погляду. Беа глибоко відітхнула.

– Ніколи більше не роби такого, Даніелю. Ніколи. Ти мене зрозумів? Подивись мені в очі й дай відповідь.

Він підвів обличчя й кивнув. Беа зачинилася в ванній і лишалася там, доки не почула, як стукнули вхідні двері. За годину Даніель повернувся. З квітами.

– Я не хочу квітів.

– Я думав піти провідати матір, – сказав Даніель.

Малюк Хуліан, що сидів за столом і тримав у руках чашку з молоком, дивився на батьків, відчуваючи, що щось негаразд. «Усіх можна обдурити, тільки не Хуліана», – подумала Беа.

– Тоді ми підемо з тобою, – відказала вона.

– У цьому немає потреби.

– Я сказала, що ми підемо з тобою.

Підійшовши до пагорка, на якому розміщувався огороджений майданчик, що нависав над морем, Беа спинилася. Вона знала, що Даніель хотів побути з матір’ю наодинці. Чоловік мав намір передати їй Хуліана, але хлопчик запручався й не схотів покидати батькових рук.

– Бери його з собою. Я зачекаю на вас тут.

3

Даніель опустився перед могилою і лишив квіти на плиті. Потім погладив літери, вирізьблені в камені:

Ізабелла СЕМПЕРЕ

1917–1939

Якийсь час він стояв, заплющивши очі, аж тут почув, як Хуліан став нерозбірливо белькотати, як то робив завжди, коли щось заходило йому в голову.

– Що сталося, Хуліане?

Хлопчик показував на