Патрік Ротфусс - Ім’я вітру

завбільшки з абрикос і поклав їх у дерев’яне відро, яке ми принесли з денерової плантації.

Денна принесла ще хмизу й зазирнула у відро.

— Це все? — запитала вона. — Здається, не дуже багато.

Вона мала рацію. Порівняно з величезною тушею дракуса це видавалося дрібничкою. Я пояснив, звідки взяв цю оцінку. Вона кивнула.

— Здається, цього більш-менш досить. Але не забувай, що він їсть дерева вже більше половини місяця. Він, мабуть, стійкий до цього.

Я кивнув і закинув у відро ще п’ять кульок завбільшки з абрикос.

— А ще він може бути міцнішим, ніж ти думаєш. Ґлей може діяти на ящірок інакше.

Я знову кивнув і додав у відро ще п’ять кульок. Далі, замислившись на мить, додав ще одну.

— Отже, у нас виходить двадцять одна, — пояснив я. — Гарне число. Три сімки.

— Привабити удачу на свій бік — це геть непогано, — погодилася Денна.

— А ще нам потрібно, щоб він помер швидко, — сказав я. — Так буде й людяніше щодо дракуса, і безпечніше для нас.

Денна поглянула на мене.

— Отже, подвоїмо дозу?

Я кивнув, і вона пішла назад у ліс, тим часом як я зліпив ще двадцять одну кульку й докинув їх у відро. Коли я саме скачував останню кульку, вона принесла ще хмизу.

Я вчавив ґлей у дно відра.

— Цього має бути більш ніж достатньо, — промовив я. — Така кількість офалуму миттєво вбила б усе населення Требона.

Ми з Денною поглянули на відро. У ньому лежало близько третини всього ґлею, який ми знайшли. Того, що лишилося в цератовому мішку, вистачило б, щоб купити Денні напіварфу, погасити мій борг перед Деві, та після цього все одно залишилося б стільки, що ми б могли спокійно жити кілька місяців. Я уявив собі, як куплю новий одяг, повний комплект нових струн для своєї лютні, пляшку авеннського фруктового вина…

Уявив собі, як дракус розпихає дерева, наче снопи пшениці, без жодних зусиль ламаючи їх своєю вагою.

— Треба подвоїти дозу знову, — сказала Денна, повторюючи мої власні думки, — просто щоб уже напевне.

Я вкотре її подвоїв, скачавши ще сорок дві кульки з ґлею, тим часом як Денна приносила все нові й нові оберемки хмизу.

Щойно я розпалив багаття, пішов дощ. Ми розвели багаття, більше за попереднє, сподіваючись, що яскравіший вогонь привабить дракуса швидше. Я хотів чимскорше повернути Денну до відносно безпечного Требона.

Нарешті я за допомогою знайденої сокири та шпагату справив неоковирну драбину. Вона була потворна, але скористатися нею було можна, і я притулив її збоку до арки з сірокаменів. Цього разу нам із Денною легко буде дістатися безпечного місця.

Вечеря в нас вийшла далеко не такою розкішною, як попереднього вечора. Ми обійшлися залишками мого коржа, який уже зачерствів, сушеним м’ясом й останніми картоплинами, запеченими на вогні.

Поки ми їли, я розповів Денні всю історію про пожежу в Промислі. Почасти річ була в тому, що я був юним, був хлопчиськом і відчайдушно хотів справити на неї враження, але мені також хотілося дати їй зрозуміти, що я пропустив наш обід через обставини, які геть від мене не залежали. Вона була ідеальною слухачкою — зосередила увагу й охала завжди, коли це було доречно.

Я вже не переймався її передозуванням. Після того як вона зібрала невеличку гірку з хмизу, її маніакальний стан вщух, і в неї почалася вдоволена, майже сонна апатія. Однак я знав, що від дії наркотику вона буде виснаженою й слабкою. Я хотів, щоб вона не ризикувала, а видужувала, лежачи в ліжку в Требоні.

Коли ми закінчили їсти, я підійшов туди, де сиділа вона, притулившись спиною до одного з сірокаменів. Я засукав рукави сорочки.

— Гаразд, я маю тебе оглянути, — з пафосом сказав я.

Вона ліниво всміхнулася мені з напівзаплющеними очима.

— А ти справді вмієш завоювати дівчину солодкими словами.

Я намацав її пульс у ямці на тендітній шиї. Він був повільний, але стабільний. Відчувши мій дотик, вона трохи відсахнулася.

— Лоскітно.

— Як ти? — запитав я.

— Втомилася, — промовила вона не зовсім чітким голосом. — Я втомилася, і мені трохи холодно…

Хоча це й не було несподіванкою, це все одно трохи дивувало, зважаючи на те, що всього за кілька футів від нас палала ватра. Я дістав зі своєї торби запасну ковдру й приніс їй. Денна закуталася.

Я близько нахилився до неї, щоб зазирнути у вічі. Зіниці в Денни досі були розширені й мляві, але не більше, ніж раніше.

Вона потягнулася вгору й поклала руку мені на щоку.

— У тебе таке миле обличчя, — промовила вона, замріяно дивлячись на мене. — Схоже на ідеальну кухню.

Я ледве втримався від усмішки. Ось він, делірій. Вона періодично впадатиме в нього, доки не знепритомніє від крайнього виснаження.

Якщо ви в тарбієнському провулку бачите, як хтось верзе якусь маячню, розмовляючи сам із собою, можливо, це насправді не божевільний, а просто солодкожер, який одурів від надмірної дози денеру.

— Кухню?

— Так, — підтвердила вона. — Усе пасує одне до одного, і цукорниця стоїть саме там, де треба.

— Як ти дихаєш? — запитав я.

— Нормально, — сказала вона. — Важкувато, але нормально.

Тут моє серце забилося трохи швидше.

— Що ти маєш на увазі?

— У мене проблеми з диханням, — пояснила вона. — Часом мені стискає груди, і я все одно що дихаю крізь пудинг. — Вона засміялася. — Я сказала «пудинг»? Я хотіла сказати «меляса». Наче крізь солодкий мелясовий пудинг.

Я поборов сильне бажання гнівно зауважити, що просив її сказати мені, якщо вона відчує, що в неї щось не так з диханням.

— Зараз дихати важко?

Вона байдужо знизала плечима.

— Я мушу послухати твоє дихання, — сказав я. — Але інструментів у мене тут немає, тож будь ласкава, розстебни трішки сорочку. Мені доведеться прикласти вухо до твоєї грудної клітки.

Денна закотила очі й розстебнула сорочку значно більше, ніж було необхідно.

— А оце вже щось новеньке, — лукаво промовила вона; до неї на мить повернувся звичний тон. — До такого зі мною ще ніхто не вдавався.

Я повернувся й притиснув вухо до її грудини.

— Як звучить моє серце? — запитала вона.

— Воно повільне, але сильне, — сказав я. — Хороше серце.

— Воно щось каже?

— Я нічого такого не чую, — відповів я.

— Прислухайся краще.

— Глибоко вдихни кілька разів і не розмовляй, — попросив я. — Мені треба послухати твоє дихання.

Я послухав. Зі швидким припливом повітря я відчув, як одна її грудь притиснулася до моєї руки. Денна видихнула, і я відчув, як її тепле дихання торкнулося мого карку. Я весь укрився сиротами.