Ернест Міллер Хемінгуей - Твори в 4-х томах. Том 1

назвами річок, номерами полків і датами. Джіно був патріот і часом говорив такі речі, що роз'єднували нас, та загалом він був добрий хлопець, і я розумів його патріотизм. Він народився патріотом. Разом з Педуцці він сів у машину, і вони вирушили назад до Горіції.

Цілий день не вщухала буря. Вітер гнав донизу потоки дощу, і скрізь стояли калюжі та болото. Тиньк на зруйнованих будинках намок і потемнів. Лише надвечір дощ припинився, і з поста номер два я побачив голу й мокру осінню землю, і темні хмари над вершинами пагорбів, і солом'яні мати на дорозі, промоклі так, що з них аж текло. Сонце визирало вже при самому заході й освітило голі гаї на гірському хребті. У тих гаях було багато австрійських гармат, але стріляло всього декілька. Я спостерігав, як над зруйнованим селянським обійстям поблизу передової зненацька виникали круглі хмарки диму від вибухів шрапнельних снарядів: клубочисті хмарки з жовто-білим спалахом усередині. Спершу був спалах, потім лунав тріск, а потім димова куля розпливалась і рідшала на вітрі. Серед руїн і на дорозі біля розваленого будинку, де містився наш пост, було повно шрапнельний кульок, але пост того дня не обстрілювали. Ми завантажили дві машини й поїхали дорогою, замаскованою мокрими матами, і крізь шпари між ними просвічувало останнє проміння призахідного сонця. Коли ми виїхали на відкриту дорогу за пагорбом, сонце вже сіло. Ми проїхали далі відкритою дорогою, а коли поминули поворот, за яким вона знов заходила під прямокутне склепіння солом'яного тунелю, знову пішов дощ.

Уночі вітер розбурхався ще дужче, а над ранок, о третій годині, під заливним дощем почався артилерійський обстріл, і хорвати посунули через гірські луки й невеликі гайки на наші позиції. Вони билися в темряві, під дощем, і контратака знавіснілих зі страху солдатів з другої лінії траншей відкинула їх назад. По всій передовій серед зливи безнастанно гупали снаряди, злітали в повітря ракети, тріскотіли кулемети й гвинтівки. Вони більш не йшли, і стрілянина трохи стихла, і між поривами вітру та дощу ми почули гарматний гук десь ген на півночі. На пост прибували поранені: кого несли на ношах, хто плентав сам, кого тягли на плечах через поле товариші. Вони були змоклі до рубця й усі страшенно перелякані. Ми завантажили дві машини тяжкопораненими, що їх виносили з підвалу, де був пост, і коли я зачинив дверцята другої машини й узяв їх на засувку, то відчув на обличчі вже не дощ, а сніг. Він повалив важкий, лапатий, разом з дощем.

Коли розвидніло, вітер ще бурхав, але сніг припинився. Він розтанув одразу ж, як упав на мокру землю, і тепер знову йшов дощ. На світанку була ще одна атака, але теж марна. Ми цілий день чекали нового нападу, проте нічого не діялось аж до заходу сонця. Обстріл почався на південь від нас, з довгого порослого лісом гребеня, де були зосереджені австрійські гармати. Ми теж чекали обстрілу, та його все не було. Сутеніло. З поля позад села били наші гармати, і втішно було чути, як снаряди пролітають над нами.

Ми дізналися, що атака на півдні теж була марна. Тієї ночі вони більш не атакували, зате, як нас повідомлено, прорвали лінію фронту на півночі. Уночі нам було наказано готуватися до відступу. Мені сказав про це капітан, що командував постом. Його так повідомили з штабу бригади. А трохи згодом він прийшов від телефону й сказав, що то була неправдива звістка. Бригада дістала наказ будь-що вдержати лінію оборони на Баїнзіцці. Я спитав про північний прорив, і він відповів, що, як йому передано з штабу, австрійці прорвалися крізь позиції двадцять сьомого армійського корпусу в напрямі Капоретто. Цілий день на півночі точилися запеклі бої.

— Якщо ті негідники їх пропустять, нам капець, — сказав він.,

— То німці наступають, — сказав один з лікарів.

Саме слово «німці» страхало всіх. Ми не хотіли й чути про німців.

— Там п'ятнадцять німецьких дивізій, — провадив лікар. — Вони прорвали фронт, і ми будемо відрізані.

— У штабі бригади кажуть, що цей рубіж неодмінно треба вдержати. Кажуть, вони прорвалися неглибоко, і ми повинні держати фронт, що проходить через гори від Монте-Маджоре.

— Звідки їм це відомо?

— Із штабу дивізії.

— Звістка про те, що треба готуватися до відступу, теж надійшла з дивізії.

— Ми підпорядковані армійському корпусові,— сказав я. — Але тут я підлягаю вам. Отже, якщо ви скажете мені їхати, я поїду. Та спершу з'ясуйте, чи є такий наказ.

— Є наказ залишатися тут. Ви маєте вивозити поранених на евакуаційний пункт.

— Іноді ми возимо їх і з евакопунктів до польових госпіталів, — сказав я. — І ще дозвольте запитати: я ніколи не бачив відступу, то як тоді евакуювати всіх поранених?

— Всіх не евакуюють. Забирають стільки, скільки можна забрати, а решту залишають.

— Що я маю вивозити своїми машинами?

— Госпітальне обладнання..

— Гаразд, — сказав я.

Другої ночі розпочався відступ. Нас повідомили, що німці й австрійці прорвалися на півночі і йдуть гірськими долинами на Чівідале та Удіне. Відступали без поспіху, змоклі, мовчазні й похмурі. Уночі, повільно просуваючись захряслими дорогами, ми поминали колони солдатів, що брели під дощем, гармати, криті підводи, вервечки нав'ючених мулів, ваговози, — і все те йшло від фронту. Безладдя було ще більше, ніж у наступі.

Тієї ночі ми допомагали вивозити поранених з польових госпіталів, що були обладнані в найменш поруйнованих селах на плато; ми перевозили їх наниз, у Плаву, а наступного дня з ранку до вечора ганяли сюди-туди під дощем, евакуюючи з Плави госпіталі й санітарний пункт. Дощ не вщухав, і під тим жовтневим дощем армія Баїнзіцци спускалася з плато й переходила річку, де навесні того року покладено початок великих перемог.

У Горіцію ми потрапили тільки в середині третього дня. Дощ припинився; місто було майже безлюдне. Проїжджаючи вулицею, ми побачили дівчат із солдатського борделю, що вантажились на машину. Дівчат було семеро, всі в пальтах і капелюшках, з невеличкими валізками у руках. Дві з них плакали. Ще одна всміхнулася до нас, висунула язик і поплескала по губах. Губи в неї були повні, пухкі, очі карі.

Я звелів водієві спинитись, вийшов і заговорив до «матусі». Дівчата з офіцерського дому виїхали ще вранці, сказала вона. Куди вони поїхали? У Конельяно, сказала вона. Їхня машина рушила. Дівчина з пухкими губами знов показала нам язика. «Матуся» помахала рукою. Ті двоє дівчат і далі плакали. Інші зацікавлено роззиралися довкола. Я знову сів у свою машину.

— Нам