Станіслав Стеценко - Війни художників

Деґа. Він помер за кілька років до того, як Гущенко з’явився в Парижі. Але слава його гриміла по всьому світу, не кажучи вже про Париж. Портрети, фото, виставки.

— Балет, тільки балет, — зауважив Гущенко, подивившись на полотно.

— Це улюблене, — не повертаючись, відповів чолов’яга.

Гущенко був упевнений, що Деґа знає, з ким розмовляє.

— Хочу запитати, як тобі вдається так чітко схопити мить?

— Відповісти чесно? — Деґа повернувся, очі-вуглини блиснули на сонці, промені якого снопами вривалися у прочинені вікна.

— Прошу тебе, чесно.

— Мені допоміг прогрес — з’явилася фотографія, — Деґа окреслив рукою прямокутник у повітрі.

— Коли я дивлюся на твоїх балерин, то чую шум залу і звуки музики. Легкі кроки підмостками сцени. Це вражає!

— Значить, я досягнув, чого прагнув! — радісно вигукнув Деґа.

— Досягнув і відрікся від імпресіонізму, — Гущенко спробував спрямувати розмову в цікавому для себе напрямку.

Майстер не заперечував:

— Так, але тільки коли став Деґа! Деґа не потрібен стиль. Я сам стиль! — із запалом сказав він, киваючи на полотно. Продекламував:

Пляшите, красотой не обольщая модной, Пленяйте мордочкой своей простонародной, Чаруйте грацией с бесстыдством пополам, Вы принесли в балет бульваров обаянье, Отвагу, новизну. Вы доказали нам, Что создают цариц лишь грим да расстоянье.

Потім додав:

— Над кожною миттю, залишеною на полотні, якщо чесно, я працював місяцями. Дуже довго.

— Це вимагало зречення? — запитав Гущенко.

— Повного, — відповів Деґа. Став до полотна і знову заглибився в роботу.

— Але ж, я пам’ятаю, батько-банкір дозволяв тобі жити безбідно? — допитувався Гущенко, підступивши до мольберта з іншого боку.

— Після смерті все його багатство пішло на покриття наших боргів, — продовжуючи працювати, відповів майстер. — Гроші зникли. Як дим.

— Ти страждав?

— В останні роки я нічого не бачив, я просив у Бога смерті. Я не міг жити не малюючи.

— І…

— Тепер я щасливий, бо знову малюю.

— Ти не був одружений, я знаю. Але…

— Ніяких але. Я був одружений із живописом.

— Хіба це можливо?

— А то! Німецький фюрер говорить, що одружений з Німеччиною.

— Але ж поклик тіла! Хіба тобі ніколи не потрібна була жінка? Чи ти був вуаєристом? Усі ці напіводягнені чи навіть оголені балерини навіюють підозри.

— Що таке вуаєрист? У наші часи не було цього слова.

— Ти отримував задоволення від споглядання жіночого тіла?

— Так, отримував і малював його. Кожен митець має бути вуаєристом…

— Я не зовсім про те. Але я про потреби плоті.

— Я був завсідником кількох будинків розпусти. Мене там знали й зустрічали, як дорогого гостя. У мене було кілька улюблених повій. Вони завжди були мені раді. Цього мені було достатньо.

Років у сорок я вже був при грошах. А тих жінок цікавили лише гроші. Їм було плювати на мистецтво. А мені було плювати на жінок. Важливо було, щоб вони не намагалися розлучити мене з мистецтвом, — Деґа знову глянув через плече, його погляд говорив: не відволікай мене від роботи.

— Я вже йду, — сказав Гущенко. — Але скажи мені… Ти хіба не хотів залишити після себе дітей?

— Я залишив сотні геніальних (я був упевнений, що вони геніальні) робіт. Це мої діти! Тепер я малюю ще краще. Але поки живий, ти не зможеш це побачити.

— Шкода.

— Мене пам’ятають? — через плече він кинув погляд на Гущенка.

— Так. На твою честь названо кратер чи то на Місяці, чи то на Меркурії.

— Кратер на Місяці? Мені це байдуже! Мене цікавить лише життя моїх робіт.

— Світ вважає, що ти геній. Я люблю твоїх «Спартанських дівчат, які викликають на поєдинок спартанських юнаків».

— Із цього я починав, але це не найкраща робота. Найбільш вдала — ця, — сказав Деґа, кивнувши на полотно, і за мить зник, не закінчивши фразу.

Розділ 67

Сталіна мучив зубний біль, і він поїхав на Ближню, де його чекав найкращий в СРСР дантист, професор медицини Антон Губерман.

У Берії таким чином видався єдиний за останні два тижні вільний вечір.

Сидячи в своєму кабінеті, він відкинувся на спинку шкіряного крісла й потягнувся так, що хруснули суглоби. Крикнув, щоб було чути в приймальні:

— Саркісов!

На порозі виріс вірний помічник.

— Слухаю, товаришу Берія!

— Нарешті — свобода! Іноді я жалкую про часи, коли ще не був наркомом. Де там ця дружина художника? Давай її на конспіративну на Кутузовський! Даю годину.

Марія Гущенко повільно йшла Біговою вулицею в дитсадок за Шуриком. Після візиту невідомого пройшло вже багато часу, і вона майже заспокоїлася. Згадала слова чоловіка про те, що у них величезні заслуги перед Радянською Росією і що вони знаходяться під захистом могутньої організації НКВС. Звісно, то був хтось із його друзів. Двері на сходи, мабуть, випадково не замкнули на ключ — можливо, Гвоздикови. А протяг? Могла ж вона помилитися? Внутрішній голос говорив