Герман Мелвілл - Мобі Дік або Білий кит

вирішальний, третій день! Адже коли три дні минули в одній безперервній погоні, то перший день — це тільки ранок, другий — полудень, а третій — вечір і кінець усього, який би не був той кінець. Ох, боже мій! Що це пронизує мене й зоставляє по собі такий мертвотний спокій, та ще очікування — на самій вершині жаху! Майбутнє пропливає переді мною якимись мертвими обрисами й кістяками, а все минуле розпливається в тумані. Мері, кохана! Ти розтанула в блідому сяйві позад мене. Сину! Я, здається, бачу тільки твої очі. Які вони чудесно сині! Найскладніші загадки життя якось простішають, прояснюються, та набігають хмари й заслоняють їх. Чи це надходить кінець мого шляху? Ноги піді мною мліють, наче я йшов пішки цілий день. Прикладу до серця руку — чи воно ще б’ється? Ворушися, Старбак! Віджени ці примари! Не стій на місці! Говори вголос! Гей, на марсі! Ти не бачиш, як мій син махає ручкою з пагорка? Чи я збожеволів?.. Гей, нагорі! Не спускай очей з човнів! І стеж пильно за китом!.. О! Знов! Віджени того яструба! Дивись, клює! Зриває флюгер! — заволав він, показуючи на червоне полотнище, що маяло на грот-щоглі. — Ха! Зірвав і поніс геть!.. Де ж тепер капітан? Ти не бачив цього, Ахаве? Тремти ж! Тремти!

Вельботи ще не відпливли дуже далеко, коли за знаком зі щогли — опущеною рукою марсового — Ахав зрозумів, що кит пірнув. Але, сподіваючись опинитися ближче від нього, коли він вирине, капітан і далі вів човен тим самим курсом, трохи збоку від судна. Заворожена команда зберігала глибоку мовчанку, а зустрічні хвилі били й били в ніс вельбота.

— Забивайте, забивайте свої цвяхи, о хвилі! Забивайте по самі головки! Ви забиваєте їх у те, що не має віка. А мені не судилися труна й мари! Мене може вбити тільки конопля! Ха! Ха!

І раптом вода навколо човна повільно здулась широкими колами, а потім швидко опала, ніби скочуючись по схилах айсберга, який зринає на поверхню. Почувся глухий гуркіт, якесь підводне гудіння, і всі затамували дух, коли з моря скісно вистрибнуло велетенське тіло, тягнучи за собою посплутувані линви з гарпунами та списами. Вгорнене в прозору запону з бризок, воно на мить зависло в райдужному мерехтінні, тоді знов шубовснуло в воду. Збиті на тридцять футів угору бризки сяйнули водограєм і опали дощем з клаптів молочно-білої піни, що вкрила хвилі, які розбігалися колами від мармурового тіла кита.

— Наляж! — гукнув Ахав до веслярів, і вельботи рвонулись в атаку. Але Мобі Дік, роздратований новими, вчорашніми вістрями, що іржавіли в його боках, був наче одержимий усіма ангелами, скинутими з неба в пекло. Широкі смуги вузлуватих жил, що тяглися під прозорою плівкою на його широкому лобі, неначе грізно насупились, і він, збиваючи хвостом піну, знов увігнався між човни, розкидав їх, поскидав гарпуни й списи зі Стабового й Фласкового вельботів і проломив спереду борти в обох. Ахавів човен лишився майже неушкоджений.

Дагу й Квіквег квапливо затикали дірки в човнах, а кит, проминувши їх, відплив трохи далі й уже завертав для нового нападу, відкривши очам китобоїв свій широченний бік. І в ту мить пролунав уривчастий зойк. На спині в кита, розпластане під численними звоями линв, що їх кит за ніч намотав на себе, показалося напівроздерте мертве тіло парса. Чорна одіж його була пошматована, широко розплющені очі дивились прямо на Ахава.

Гарпун випав з руки в старого капітана.

— Мене одурено! Одурено! — Ахав протягло, хрипко зітхнув. — Твоя правда, парсе! Я знов бачу тебе. Так, ти пішов поперед мене, і ось які мари ти мені провістив! Але я до останку держатиму тебе за слово, до останньої літери! Де другі мари? Стаб, Фласк, вертайтесь на судно! З ваших човнів тепер мало пуття. Полагодьте їх, якщо встигнете, і назад до мене! А ні, то Ахав зуміє померти й сам. За весла, веслярі! Першому, хто спробує вискочити з мого човна, я всаджу оцей гарпун. Ви вже не люди, ви мої руки й ноги, тож слухайтесь мене. Де кит? Знову пірнув?

Та капітан виглядав кита заблизько від човна. Мобі Дік уже спокійно й рівно плив далі, немовби він хотів утекти, з трупом, якого ніс на собі, і оця остання сутичка була для нього тільки зупинкою на його неухильній путі вперед, за вітром. Він уже майже проминув корабель, що досі плив назустріч йому, але в цю хвилину затримався. Кит плив скільки сили, плив прямо вперед, неначе йому більш ні до чого не було діла.

— Ой, Ахаве, — вигукнув Старбак. — Ще не пізно, ще й тепер, на третій день, не пізно схаменутися! Дивись! Мобі Дік не хоче з тобою битисьі Це ти, тільки ти, як безумний, переслідуєш його!

Вітер свіжішав, і самотній вельбот під вітрилом і на веслах швидко мчав навздогін за китом. Коли човен розминався з кораблем — так близько, що з човна було добре видно обличчя Старбака, який стояв, спираючись на фальшборт, — Ахав гукнув йому, щоб він повернув «Пеквода» й плив слідом, не дуже швидко, на помірній відстані. Глянувши вище, капітан побачив Тештіго, Квіквега й Дагу, що нетерпляче дерлися на щогли; а веслярі ще гойдалися в трьох пошкоджених вельботах, підтягнених на борт корабля, і квапливо лагодили їх. Крізь отвори в фальшборту він мимохідь загледів і Стаба та Фласка, що порпались у в’язках нових гарпунів та списів. Бачачи все те, чуючи стукіт молотків у човнах, він відчув, наче якісь інші молотки вганяють гвіздок йому в серце. Але він переміг себе. А помітивши, що з грот-щогли зник вимпел, він закричав до Тештіго, який саме видерся аж нагору, щоб той спустився по новий вимпел, молоток та гвіздки і прибив вимпел до щогли.

Чи то кит стомився за три дні шаленої гонитви, чи йому дуже заважали поплутані линви, які він тяг за собою, чи, може, то були нові підступні хитрощі, — але Білий Кит почав пливти повільніше, а човен тепер швидко наздоганяв його. Чи, може, то тільки так здавалося переслідувачам, — та ні, цей останній його ривок справді був коротший за попередні. А нещадні акули все так само супроводили Ахавів вельбот, так само вперто хапали зубами за весла, і дерево аж тріщало, а в воді зоставалися дрібненькі скіпочки.

— Не зважайте! Їхні зуби — то нові кочети для ваших весел! Наляжте! Краще впиратись веслом у акулячу пащу, ніж у рідку воду!

— Але