Олег Євгенович Авраменко - Принц Ґаллії

чемно поцілував простягнену йому руку. Після того, що сталося між ними два місяці тому, їхні стосунки були дещо сухуваті й офіційні навіть в неофіційній обстановці.

— Ви так вважаєте, принцесо?

— Певна річ, кузене! — В її доброзичливій усмішці промайнув затамований смуток. — Діти завжди в радість. І особливо, коли вони від вас.

— Дякую за комплемент, пані, — уклонився Філіп.

А Бланка кинула на Марґариту сердитий погляд. Та знову усміхнулася, і знову в її усмішці промайнув смуток.

— Не гнівайся, серденько, за ці мої невинні слова, — сказала вона, сідаючи в крісло. — Будь поблажлива до знехтуваної суперниці… І не треба морщитися, прошу тебе. Тут всі свої — навіщо ж лицемірити?

Такі от репліки, що їх час від часу дозволяла собі Марґарита, дуже тішили Філіпове марнославство, але воднораз бентежили Бланку, викликаючи в неї шалені приступи ревнощів укупі зі страхом колись втратити Філіпа, як втратила його Марґарита. І щоб не посваритися з подругою, Бланка щоразу поспіхом міняла тему розмови.

— Здається, ми прийшли недоречно, — зауважила вона, пригледівшись до Марґаритиного вбрання та її недбалої зачіски. — Ти, мабуть, відпочивала?

— І так, і ні. Я щойно вийшла зі спальні, проте там не відпочивала, а розважалася. Наставляла Тибальдові роги.

Бланка зніяковіла й потупила очі. А Філіп стиха пирхнув.

— То, може, нам краще піти, щоб не заважати вам? — запитав він. — Тільки відверто, принцесо. Адже тут всі свої, як ви полюбляєте говорити. Відкиньте зайву делікатність, і якщо ми завадили вам, так прямо й скажіть. І тоді ми підемо.

— Ні, друзі, лишайтеся, — похитала головою Марґарита. — З цим ділом я вже впоралася, навіть захопилася надміру.

— І хто ж ваш щасливий обранець?

Бланка докірливо поглянула на Філіп, подумки ганячи його за таке нетактовне питання. Марґарита ж усміхнулася їм обом своєю променистою усмішкою, а в очах її затанцювали бісики.

— Ах, друзі, це справжнє чудо! Він такий милий, такий наївний, таке чарівне дитя…

— Прямо як Симон, — вихопилось у Філіпа.

— Це він і є.

Філіп здивовано втупився в Марґариту:

— Симон?! Та що ви кажете!

— А що тут такого дивного, скажіть на милість? І взагалі, я не можу збагнути, принце, чому ваша двоюрідна сестра нехтує його.

— Він вже встиг поплакатися вам?

— Можна сказати, що так.

— Це в його репертуарі. Симона хлібом не годуй, тільки дай йому поскаржитися на Амеліну… І все ж повірте, Марґарито, він перебільшує. По-своєму Амеліна дуже любить його.

— По-своєму? — з лукавою усмішкою перепитала принцеса. — Як це, по-своєму?

— Це довга історія, принцесо. А якщо кількома словами, то він зворушує її, вона жаліє його і любить, як свою дитину.

— Жаліє, кажете? — задумливо промовила Марґарита. — Гм… Як на мене, то жаль з боку жінки лише принижує чоловіка. Справжнього чоловіка… До речі, щодо пані де Біґор. Філіпе, ви не відмовите мені в одній невеличкій послузі?

— З задоволенням, Марґарито.

— Тоді напишіть Амелії, що її чоловік підвернув ногу.

— Але навіщо?

— Я хочу, щоб Симон залишився в Памплоні.

— Кузино! — осудливо мовила Бланка.

— І справді, — підтримав її Філіп. — Не треба травмувати Симона. Прошу вас, Марґарито.

— А звідки ви взяли, що я збираюсь його травмувати? Навпаки, я хочу зробити з нього дорослого чоловіка. Справжнього чоловіка, якому ні до чого жінчина жалість.

Філіп з сумнівом похитав головою:

— Навряд чи з цього щось вийде. За кілька днів він вам набридне, ви знайдете собі іншого, а його кинете, запаморочивши йому голову.

— Ви так гадаєте?

— Я цього певний. Адже ні для кого не секрет, що наш Симон дурненький.

— Ну, то й що? Чому ви думаєте, що мені конче потрібні розумники? Аж ніяк! З мене їх досить, я хочу відпочити від них — вони завдають стільки прикростей. Один розумник був так розумний, що зрештою схибнувся і дозволив кузенові Біскайському погубити себе. Інший розумник підступно ошукав мене. — (Тут Філіп почервонів і стиснув губи.) — А третій з цієї блискучої компанії розумників поспішив забратися під спідниці моїй фрейліні — авансом, так би мовити, щоб я, бува, не випередила його. Тьху на вас всіх!

— Гаразд, Марґарито, — примирливо сказав Філіп, бачачи, як вона завелася. — Ваші симпатії, це ваша особиста справа. Можете не сумніватися, я виконаю ваше прохання, напишу, що Симон підвернув ногу, тільки навряд чи Амеліна в це повірить. Я підозрюю, що хтось з мого почту інформує її про кожен його крок.

— Це неістотно, кузене. Йдеться лише про формальний привід. А що пані де Біґор усе знатиме, це навіть на краще. Повірте, недбалість з боку мужчини дуже дошкуляє жінці. А коли вона й сама не свята, то її починають гризти докори сумління, що вона так відверто і безсоромно зраджувала свого чоловіка…

— А може, досить, принцесо? — без усіляких церемоній урвав її Філіп. — Поговорімо ліпше про щось інше, прийнятніше для Бланки. Ця наша розмова вганяє її в краску.

Марґарита поглянула на збентежену Бланку і глузливо осміхнулася:

— І чого вона в нас така сором’язлива? Коли ви, нарешті, перевиховаєте її? Га, Філіпе?

— Не все відразу, Марґарито, потрібен ще час. Не так просто вибити з цієї гарненької й розумненької голівки ті безглузді забобони, що міцно засіли там завдяки старанням її цнотливих наставниць-кармеліток. Але певний проґрес вже є. Так, скажімо, сьогодні Бланка пояснила мені, чому вона не може бути вагітною від Монтіні, — і жодного разу не почервоніла. Правда, любонько?

Любонька ствердно кивнула і, всупереч Філіповим запевненням, густо зашарілася.

— Це вже непогано, — сказала Марґарита. — А в ліжку спостерігаються якісь зміни? Чи вона й досі…

— Припини, кузино! — різко промовила Бланка; погляд її спохмурнів. — Яка ж ти безсоромна! Тебе не повинно обходити, що ми робимо в ліжку, затям. І вже тим більше ти