Стівен Кінг - Сплячі красуні

що вже зникала, і увійшов до блакитнозеленого високорослого лісу по інший її бік. Лис потюпав угору, його помаранчевий хвіст підстрибував, спалахуючи в сутіні.

Тримаючи на оці проблиски хвоста, Джінет кинулась бігом через дорогу. Одна її кросівка послизнулась на сирій купинці, і, щоб не впасти, Джінет довелося вхопитися за гілку. Свіжість тутешнього повітря — живиця і пріюче листя, і сира земля — обпалювала її горло, сягаючи аж у груди. Вона опинилася не в тюрмі, і їй навернулася згадка про картку в грі «Монополія», в яку вона грала дівчинкою: «Виходь із в’язниці на волю!» Дивовижна нова реальність виокремлювала цей квадрат лісу з самого часу, роблячи його островом — недосяжним для промислових очисників, правил, брязкання ключів, хропіння й пердіння співкамерниць, плачу співкамерниць, сексу співкамерниць, гримливого замкнення дверей камер — де вона була єдиною правителькою: Королева Джінет, довічна. Це так солодко, навіть солодше, ніж вона собі фантазувала — бути вільною.

Аж раптом.

— Боббі, — шепнула вона сама собі.

Це було те ім’я, яке вона мусила пам’ятати, мусила нести з собою, щоб не піддатися спокусі залишитися тут.

3

Джінет важко було визначити відстань; вона звикла до рівня гумованої бігової доріжки, що йшла кругом двору в тюрмі, кожне коло — приблизно півмилі. Неухильне сходження вгору на південний захід вимагало більших зусиль і це змушувало робити ширші кроки, від чого м’язи її стегон співали так болісно і так водночас чудесно. Вряди-годи лис зупинявся, щоб дозволити їй скоротити дистанцію, перед тим, як йому трюхати далі. Попри холод, вона обливалася потом. У повітрі вчувалась гостролеза різкість того часу, коли зима коливається на краєчку весни. Де-не-де в сіро-брунатних кольорах лісу зблискували зелені бруньки, а там, де земля була відкритою небу, вона підтанула до розм’яклості.

Може, було подолано дві милі, може, три, коли лис провів Джінет кругом заднього борта якогось поваленого, потонулого в морі бур’янів трейлера. Старезна жовта поліційна стрічка тріпотіла на землі. Джінет подумала, що вже близько.

Вона почула в повітрі якесь слабеньке дзижчання. Сонце повищало, вже йшло до полудня. Вона відчувала спрагу і голод, але ж у місці її призначення мусить бути щось поїсти й попити. Як ідеально було б саме зараз ковтнути крижаної газованки! Та годі вже; Боббі — ось про кого їй потрібно думати. Побачити Боббі знову. Попереду лис зник під аркою обламаних дерев.

Джінет поспішила слідом, минаючи порослу травою купу якихось уламків. Колись це мусила бути невеличка хатина або сарай. Тут гілля дерев обсіли нетлі, їх незліченні брунатні тільця тулилися так тісно, що вони нагадували химерні морські жолуді. Що певним чином, подумала Джінет, підтверджує її рефлекторне розуміння того, що світ, у якому вона опинилася, перебуває за межами всього відомого їй раніше, ніби якась країна на дні моря. Нетлі на вигляд були недвижними, але вона чула, як вони стиха стрекочуть, немов балакають.

«Боббі», — здавалося, проказують вони. «Не пізно все розпочати знову», — здавалося, проказують вони.

Підйом нарешті скінчився. Крізь крайні дерева лісу Джінет побачила, що лис стоїть на пожухлій траві якоїсь зимової галяви. Вона втягнула повітря. Запах гасу, цілком неочікуваний і явно недоречний тут, подразнив їй носа і горло.

Джінет виступила на відкритий простір і побачила таке, чого бути не могло. Дещо таке, що укріпило її в упевненості, що вона не перебуває більше в тій Аппалачії, яку завжди знала.

4

Там був білий тигр, шкура пописана ребристими чорними смугами. Він повів головою й загарчав, точно, як лев Ем-Джі-Ем. Поза ним височіло дерево, ні — Дерево — воно здіймалося з землі на плетиві з сотень стовбурів, які розходилися широчезним, навислим фонтаном з обсаджених листям і кучерями моху гілок, що вирували неугавним пурханням тропічних птахів. Посередині гойдалася масивна — блискучо-сяйлива — червона змія.

Лис підбіг до розколини, що зяяла в окоренку, кинув на Джінет дещо шахрайський погляд і зник у глибині. «Це воно, це той тунель, який веде в обидва боки. Тунель, який приведе її назад у той світ, який вона полишила, той, де чекає Боббі». Вона вирушила до нього.

— Стій, не руш. І підніми руки вгору.

Якась жінка в картатій жовтій сорочці з ґудзиками донизу і синіх джинсах стояла в траві, що доходила їй до колін, наставивши на Джінет пістолет. Вона з’явилася з-за Дерева, яке при своїй основі було згрубша завбільшки, як багатоквартирний будинок. У тій руці, що не була зайнята пістолетом, вона тримала обтягнуту посередині синьою гумовою стрічкою каністру.

— Не підходь. Ти новенька, еге ж? І твій одяг підказує, що ти із в’язниці. Напевне, ти збентежена.

Незвична посмішка торкнулася губ міз Жовта Сорочка, марна спроба пом’якшити чудність ситуації — це Дерево, тигр, пістолет.

— Я хочу тобі допомогти. І я допоможу. Ми тут усі друзі. Мене звуть Ілейн, окей? Ілейн Наттінг. Дай тільки, я зроблю тут одну справу і ми поговоримо детальніше.

— Яку справу? — запитала Джінет, хоча була впевнена, що сама знає: навіщо б іще тут тхнув цей гас?

Ця жінка була готова підпалити це Неймовірне Дерево. Якщо воно згорить, згорить дорога назад, до Боббі. Саме так і казала Євка. Цього не можна дозволити, але ж як зупинити цю жінку? Між ними не менш як шість ярдів, забагато, щоб кинутися на неї.

Ілейн опустилася на одно коліно, сторожко поглянувши на Джінет, коли клала свій пістолет на землю (поблизу, під рукою), і швидко відкрутила кришку каністри з гасом.

— Перші дві я вже вилила тут навкруг. Просто хочу замкнути коло. Для певності, щоб воно добре зайнялося.

Джінет зробила пару кроків уперед. Ілейн ухопила пістолет і скочила на рівні.

— Не підходь!

— Вам не можна цього робити, — сказала Джінет. — Ви не маєте права.

Білий тигр сів біля розколини, яка поглинула лиса. Він бив з боку в бік хвостом і дивився напівпримруженими, яскравобурштиновими очима.

Ілейн вихлюпнула гас на Дерево, зробивши коричневий тон стовбура глибшим.

— Я мушу це зробити. Так буде краще. Це залагоджує всі проблеми. Скільки було чоловіків, які тебе кривдили? Чимало, як я можу собі уявити. Я все своє доросле життя працювала з такими, як ти, жінками. Я знаю, що ти не просто сама по собі увійшла до тюрми.

Якийсь чоловік тебе підштовхнув.

— Пані, — промовила Джінет, ображена самою думкою, що один погляд на неї може будь-кому розповісти все про неї важливе. — Ви мене не знаєте.

— Можливо, не особисто, але ж я вгадала,