Містер Фас - Його святість Кафі, Містер Фас

        Богдан тим часом, поки Урсула думала славні місяці на неї чекають. Йшов бо тротуару  насолоджуючись бутербродом намазаним арахісом. Богдану гріло душу ранкове місто.

- О кішечка. – До ніг з за дерева підійшла чорна кішка. – Хочеш поїсти?

- Мяу м-р-р-р. – У відповідь.

- На, котам можна Арахіс?

-БОГДАН!

        хлопець підскочив так що аж кішка утекла від таких непередбачуваних подій. Серце закалатало ніби перед смертю, ну тут мало хто встоїть. Люди в межах кількох сотень метрів обернулись.

        Вставши схопив шию, побачив кучеряву Урсулу.

- ТИ ЩО ДУР… репа, я чу-уть богу душу не відав. – видихнув.

- Де ти теліпаєшся? Я тут тебе чекаю МІСЦЯ не знаходжу.

- Та шо сталось! Ти всіх клієнтів-в налякаєш. –підходив до дверей готелю. Наче охорона стояла Урсула.

- Пан Денсей поїхав в подорож і готував мене до цього як ти знаєш.

- Ну готував. – Зайшов першим всередину.

- Бо ти, як ти знаєш - м’якотілий наче жиле.

- Не вчили тебе із старшими розмовляти. – пройшовся по зубах язиком.

- Лише на сім чи скільки там років старший. Як ти бачиш вік не має значення.

- Десять. Так що там сталось вже? Що аж літніх людей на вулиці готова до зупинки серця довести. – закотив очі.

- А те що пан Денсей мені не все показав! Якщо закриють готель мені голову знесуть,  документами займаєтимешся ти. Взагалі суть не в тому. – Тараторила спокійніше руда дівчина.

- Давай до суті, а не ось це все.

 - Мені треба до Пана Піта. – Завершила свою баладу.

- В чому проблема?

- Можеш мене замінити? – стала навпроти вглядаючись світло карими очима.

- Нащо?

- Ти мене не слухаєш? Я ж кажу-у мені треба до пана Піта сказати що пана Денснея немає.

- Нащо тобі туди йти, ось зараз. – Богдан вийшов на вулиць зловив двох дітлахів, вони часто тут ошиваються. – Так малеча ідіть до Піта, колишнього власника готелю. Ви його знаєте ще з пелюшок, скажіть що Десней поїхав, Урсула в стресі.

- Звідки вони знають де він живе? – Під боком запитало дівчисько. На вулиці гуділи дзвінки велосипедів, гуркіт возів, каретів.

- Ти думаєш ким послання передаю магазинчикам, дізнаюсь чому покоївка наприклад не прийшла? – прикусив кутик губ піднявши брову.

- Так що нам іти? – Запитав один із дітлахів.

- Так, ціна як завжди десять селій.

- Скільки??...  Наразд не мої гроші. – потерла рукав вбрання. – Ну ти геній все-таки.

- А ти називаєш мене довбнем!... Ось будеш знати ці хлопці зроблять все що ти захочеш за гроші, вони тут неподалік живуть ось і ходять коло фонтану.

- Дякою. Я називаю тебе не довбнем а М’яким жилем тобто  разом – Мнякожел.

- Уф, кудряве дівчисько. – знову закотив очі.

- Все  я у себе.

- Ну гаразд. – сумно стисла губи. – О вітаю вас, вам який номер? – Зразу побадьорішала побачила нових гостей.

        до обіду у Урсуси пройшло все чудово, наче звичайний день. Перед обідом зрозуміла, звичайною спокійною роботою у наступні місяці чи то роки, дівчина сподівається на місяці. Спокою їй не бачити.

        Так як кухня зламана, та на ремонті який планує довірити Піту, їй довелося йти із трьома покоївками які водночас були служанками, до сусіднього ресторану із тацями. Саме неприємне в цій історії було те що це перший день коли туди піде за довгий час. Із власником цього закладу вони дуже-е часто гаркались. Нашу безстрашну дівчину брали легкі дрижаки.

- Так, - обернулась до покоївок, - Полі і Молі берете їжу, Анно ти вроді як з власником в хороших стосунках тому говорити будеш більше ти ніж я гаразд?

- Так міс. – Відповіла Анна, старша покоївка. Не дивлячись що Анна старша по роботі, усім немає й тридцяти.

- Анно яка я тобі міс? Ти старша за мене майже не в двічі.

- Такі правила міс. – по дружньому усміхнулась.

- Ну гаразд… мені у принципі подобається тому не проти. Новоспечена керівниця застигла перед входом ресторану. – Ну з богом. – Урсула не віруюча, але тут увірувала вищі сили.

- Вітаю маленька міс! – не надто приязно привітався трохи товстий чоловік.

- І вам не хворіти, - приязно усміхнулась.

- Їжа на кухні, забирайте. Все як замовляли, тих грошей що дав Денсей вистачить на тиждень, ну думаю ви це і так знаєте.

- Як у вас справи із… - з милим обличчям задумалась, - собакою? – Що я таке мелю, ніколи не бачила його з собакою. Ой це повний провал перемовин…

- Кішка. – Переправила Анна, - як там Жозефі? – всміхнулась.

        Жозефі? Господи бідна кішка. Має хворого на голову господаря, ще й ім’я дав назви парфумів.

- О Анно, вона прекрасно. Зимою постійно приходила мені на ліжк просить погладити . Шкода коли така спека, тепер ніжиться в тіньочку геть забувши про мене.

- О це чудово, до речі ваша їжа дуже смачна! – Непідробне захоплення на лиці.

- Від вас ці слова чути в десять разів приємніше. А от Урсіла, - глянув на дівчину, - чимось не вгодили горіхи в морозиві, так? Урсуло?

- Ну не те щоб. – Ну ось не можеш нормально себе вести, знає же що я вже частенько до нього буду заходити, пан Денсей попередив… вроді… - До речі декілька місяців я буду керувати готелем, тому заходьте зроблю знижку. – боязко усміхнулась.

- Тобто? – ошелешеним тоном.

- Ну він поїхав в подорож кхм, терміново ось і залишив все на мене. – акторська тривожна усмішка прикрашало її лице, чому акторська? Бо коли людина щиро усміхається кутики очей прищурюються.

- Ох зовсім з глузду з’їхав чоловік! Є Богдан, хороший хлопець… Залишив готель  в руки неповнолітньої дівчини.

        Чесно кажучи у Урсули вже почалось сіпатись око, готова була  розірвати його у словесному поєдинку. – Ось коли кухню полагодять, я цьому дідугану розповім про його добру натуру. – подумала.

        Конфлікт цих двох почався декілька місяців тому через звичайне морозиво з горіхами.