Єва Басіста - Брехня з присмаком правди. Книга друга, Єва Басіста

19

Було вино, вечеря, поцілунки та багато чого іншого. Класичне примирення, де наче конфлікт пішов у минуле, але мені було щось не так.

Я лежала на ліжку, дивилася в стелю та відчувала тривогу, або щось схоже на це незрозуміле почуття. Дивно. Навіть дуже...

Ральф спокійно спав біля мене, а я не могла навіть стулити очей. Сон не йшов, а навпаки тікав кудись далеко.

Я не витримала та встала з ліжка. Тихими кроками вийшла зі спальні та одразу подалася на кухню, яку світлом заливало місячне сяйво. Воно своїм сріблом повністю наповнювало приміщення та робило його не таким пустим та сумним.

Мої пальці увімкнули чайник, який став шипіти, наче злий кіт. Зі шафи я витягнула пакет з чаєм та кинула його у жовту чашку. За п'ять хвилин окріп нагрів стінки цієї посудини, а сама вода стала коричневою. Вона трішки гірчила, але це такий чай, тому нічого вже не зробиш.

Мої очі дивилися на місяць, який вперто зазирав до кухні та навіть не думав тікати. А я зі свого боку навіть не хотіла зводити з нього очей. Так тривало поки чашка не стала пустою, а всередині мого тіло не став відчуватися жар, який здавалося нагрів кров до сорока.

На фоні цього всього у голову знову заліз Євгеній. Я вперто думала про нього. Безумовно було ясно, що між нами нічого не може бути, але дивне відчуття охоплювало мене, коли я про нього думала, а тим більше бачила...

Невже за два роки це не пройшло? Я не вірю. Час мав вже давно стерти мої колишні почуття, але, на жаль, повністю це не зробив...

- Ліно, чому не спиш? - почувся голос мого чоловіка.

- Та голова болить, - сказала я перше, що впало на язик.

- Так може таблетку випити та назад до ліжка?

- Мабуть, - поставила я чашку та повернулася в його сторону. А якби я тоді пробачила Євгенія, то він був зараз на місці Ральфа? А якщо я зробила помилку та дійсно варто було почути Маланюка...

- Ліно, - стурбовано промовив моє ім’я Лауда. Він витягнув знову мене зі своїх думок.

- Усе добре? - продовжив він та підійшов до мене. - Я починаю хвилюватися...

- Так, я, мабуть, вже засинаю, - говорила я. - Дійсно варто вже йти до ліжка.

Ральф узяв мене за руку та відвів назад до спальні, де обійняв мене та за хвилину заснув, а я не могла. У мозку варилися події дворічної давності та, що могло бути, якби я вчинила трішки по іншому...

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍