Алекса Адлер - Моя всупереч, Алекса Адлер

− Мій вплив обмежується лише тим, що я можу спрямовувати її видіння та обривати їх, якщо вони, наприклад… надто травматичні для провидиці. Або якщо розкривають їй мої особисті секрети, як сьогодні. Вносити будь-які зміни у видіння Ока мені не під силу, − це жрець вочевидь говорить для мене. Недвозначно даючи зрозуміти, що я бачила не просто проєкцію його бажань. – І я тепер абсолютно точно впевнений, що ваша се-авін справді має достатній потенціал, щоб стати Оком Абсолюта. Коли ми можемо розпочати навчання?

Він реально вважає, що залишиться моїм наставником? А, так, він тепер певен, що я нічого не скажу своїм чоловікам. Доведеться жерцю розчаруватися.

− Не поспішай, Сетору. Спочатку ми обговоримо все між собою. Потім визначимося з твоїми обмеженнями під час цих занять. Не повідомляти нам про те, що ти зможеш бачити те саме, що й Ліна, було з твоєї сторони вельми негарним жестом.

− Ви своїм запрошенням застали мене зненацька, Володарі, − знизує той плечима. − Перепрошую. Розповідати вам абсолютно всі секрети Просвітлених я теж не маю права. Але, гадаю, з такою відданою та передбачливою се-авін всі Ваші секрети залишаться в безпеці.

Тільки для мене ці слова звучать знущанням?

− Тоді на цьому ми з тобою на сьогодні прощаємось. Коли ухвалимо рішення, повідомимо, − підбиває підсумки А-атон і, розвернувшись, разом зі мною на руках залишає кабінет.

Через його плече я бачу, як Са-оір, змірявши жерця наостанок недобрим поглядом, виходить за нами. А Сетору ще довго задумливо дивиться нам вслід.

На зворотному шляху до наших покоїв мій темний се-аран віддає наказ Те-атсуру, що виникає поруч наче нізвідки, простежити, щоб рі-одо Сетор відбув з палацу якнайшвидше. А потім, кинувши на брата виразний погляд, і сам звертає до палацового крила, відведеного під злітні майданчики та інші військові цілі. Тож до імператорських апартаментів А-атон проводжає, а точніше, відносить мене одноосібно.

− Переодягайся і готуйся до нашого відльоту, − ставить він мене на ноги, як тільки ми опиняємося в нашій гостьовий. – Чотжар уже отримав усі необхідні вказівки, тож виклич його, він дасть тобі всі рекомендації.

− А ви… йдете, мій Володарю? – майже у відчаї я хапаюся за його руку.

− Мені треба допомогти братові підготувати все до нашого відбуття і вирішити ще деякі справи, − повідомляє А-атон, здивовано подивившись на наші зчеплені руки. − В чому справа? Чому ти така схвильована? Все ще через Сетору?

Судомно зітхнувши, дивлюся на нього величезними очима, не знаючи, що сказати. Не знаючи, як тепер вчинити.

Там, у панорамному кабінеті, мною рухало якесь дивне чуття, бажання зробити правильно… а зараз… я раптово розумію, як це може виглядати в очах моїх се-аран. В очах А-атона, якому я присягалася у вірності, в очах Са-оіра, готового рвати на шматки будь-кого, хто до мене торкнеться…

Вони можуть мені не повірити. Можуть подумати, що я зрадила. І тоді... що тоді?

Жах ситуації, що відкрилася тепер з нового боку, настільки вибиває ґрунт з-під моїх ніг, що я буквально починаю осідати на підлогу. Опускаюсь на коліна, відчуваючи, як тисне в грудях і пече очі сльозами.

− Пробачте мені, мій пане, − благаю, притискаючись чолом до руки А-атона. – Будь ласка, пробачте.

− За що ти просиш вибачення, Ліно? – відчутно холоднішим тоном уточнює чоловік.

– Я бачила два видіння, – шепочу, відчуваючи, як все обмирає всередині. – Я… я бачила… і не змогла розповісти… не там… не при жерці.

− Розкажи зараз, − голос А-атона тепер і зовсім позбавлений будь-яких почуттів. Але хоч би руку він у мене не забирає.

− Мене зачепило, що рі-одо Сетору не дозволив мені дослухати розмову з рі-одо Норіхнаром. Він взагалі мене сильно зачіпає емоційно. Шалено дратує і лякає своєю увагою до мене. А тут ще й моїми видіннями почав керувати. І каюся, я захотіла подивитися найбажаніший для нього варіант майбутнього. І зненацька побачила нашу з вами спальню. А на ліжку… на ліжку… – мене буквально пересмикує від жаху та неприйняття. А сльози, що я стримувала до цього моменту, пускаються бігти по щоках безперервним потоком. – Там була я… і він… Голі… Він брав мене ззаду, тримав за шию… а в мене живіт місяців на п'ять… Я так злякалася побаченого, що мене буквально викинуло з цього видіння. Я мало не впала. Тоді рі-одо Сетору й схопив мене за лікоть, щоб утримати на ногах. У мене перед очима все пливло. Я закричала, щоб він відпустив, що цього ніколи не буде. Тоді ви й увірвалися до кабінету.

− У цьому видінні він брав тебе силою? Ти чинила опір? − ріже по живому той, кого я кохаю.

Мені б так хотілося сказати, що так. Але це буде відверта брехня. Бо не було це схожим на насилля. Принаймні, на фізичне.

− Не знаю. Не обманюватиму, – судомно втягую повітря.

− Чому одразу не сказала? − крижаним тоном цікавиться чоловік, а мене буквально мороз бере, так відчутна зараз його моторошна сила. − Правду кажи!

− Я не можу пояснити до ладу, − схлипую, заплющуючи очі. Щосили відновлюю в пам'яті все, що відчувала там у кабінеті. − Щось у мені твердило, що не можна цього робити. Що ви вб'єте його без вагань, а це неприпустимо.

− То хочеш цього спільного з ним майбутнього? Забула вже, що помреш, якщо помремо ми? − цідить А-атон.

І своїми жорстокими словами ніби по обличчю мене б'є. Так боляче, що дихати несила. Очі самі собою заплющуються, а плечі опускаються, наче на них бетонні плити поклали.

Ну ось… а чого ти чекала, Ліно? Знала ж, що далеко не все тобі пробачать. Знала, що вони не довіряють нікому. Лише одне одному.

− Мені здавалося, що моя відданість вже не викликає у вас сумнівів. Безглуздо з мого боку було забути, що ви нікому не вірите, окрім Повелителя Са-оіра, − опустивши руки, хрипко шепочу я. Відвертаюся, сідаючи на підлогу. − Мною багато чого рухало. Каюся, там був і страх спричинити ваш гнів. І пекучий сором, паніка від того, що я побачила, відторгнення самої думки про таку ймовірність. Але найбільше мене турбувало виразне усвідомлення, яке йшло звідкись зсередини, що життя жерця дуже важливе і необхідне, щоб були живі ви. Наче щось нашіптувало мені, підказувало, якими наслідками обернуться мої необережні слова. Зараз це звучить маячнею, мабуть. А там… я просто знала, що він потрібний, щоби вижили ви з братом. Не зараз, згодом, у майбутньому. І для мене це найголовніше. Не тому, що я не виживу без вас, а тому, що я не перенесу, якщо з вами щось трапиться. Не хочу вас втратити.