Олексій Надемлінський - Маленька Відьма та Кір
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Із цими словами простягнув котові чи то намисто, чи то нашийник із великим яскраво-червоним каменем.
Кіт відсахнувся:
— Ти що — з глузду з’їхав?
— А що тут такого? — відказав Домовик. — Ну, походиш якийсь час у людській подобі. Що, від тебе щось відпаде? Утім, хвіст точно відпаде, — зазначив він.
— У тім і річ… без хвоста я втрачу свою магію.
— Ти забув про основне правило білих чарівників? Нагадую: «Роби, що хочеш, тільки нікому не зашкодь». Ти нікому цим не зашкодиш і робитимеш, що хочеш. А коли все скінчиться, знову котом станеш. І хвіст відросте. Навіть пишнішим буде, ніж зараз… До того ж невже тобі не хотілося бодай раз у житті побути характерником?
Імовірно, слова Домовика переконали кота, бо він покірно схилив перед ним голову. І Домовик спритно надів на нього нашийник.
— А що то за головне правило білих чарівників? — поцікавилася Маринка. — І чому я вперше про нього чую?
— Бо тобі тоді ще рано було про це знати, — буркнув Кір і повів туди-сюди шиєю.
— Тоді, — з притиском сказала Маринка. — А тепер?
— А тепер уже пізно: ти все одно робиш те, що хочеш, — замість Кіра відказала Коловерша.
Кіт кинув на неї убивчий погляд, але у відповідь Коловерша тільки весело розсміялася.
Маринка несвідомо опустила руку в кишеню і намацала там кулон-підкову, що залишив Легас. Чесно кажучи, вона вже й забула про нього, тому нічого не розповіла друзям.
— Знаєте… — почала вона.
І в ту ж мить троє друзів обернулися до дівчинки.
— Що у тебе там? — різко запитав Домовик.
Марина показала підківку.
Кіт широко розплющив очі.
— Ого! — сказав він. — Підкова самого Легаса!
— Крутий оберіг, — додав Домовик.
Марина запитально подивилася на друзів.
— Підкову Легаса вважають найдужчим захистом від пасток, нападу та інших неприємностей, — пояснив Кір. — Відомо, що за своє життя Легас лише чотири рази «втрачав» свої підкови… Значить, ось як він тобі віддячив. Круто!
— Гей, а де шнурок-лист від волхвів? — раптом стурбувався Домовик.
— Ти на ньому сидиш, — підказала Маринка.
Висмикнувши з-під себе шнурок, Домовик повісив на нього підкову Легаса. Потім простягнув його Маринці й сказав:
— Одягни на шию і ніколи не знімай.
Марина слухняно зробила так, як він велів, а тоді скоромовкою випалила:
— Я зараз!
І підстрибом подалася до передпокою. Кіт і Домовик здивовано перезирнулися.
— Куди це вона побігла? — запитав кіт.
Домовик невизначено повів плечем.
— До дзеркала, — пояснила їм Коловерша. — Дивиться, личить їй підкова Легаса чи ні.
— Дівчисько… — пробурчав Кір. — Усі алмази світу не варті цієї підкови, а вона ще й коверзує: личить вона їй чи ні…
— Ніби ти не знаєш, що дівчатка тільки те й роблять, що викручуються перед дзеркалом, — зауважив Домовик і з головою пірнув у свій мішок.
Що робити?
Коловерша непомітно зникла саме тоді, коли Кір з Маринкою спостерігали за Домовиком. А він голосно коментував те, що бачив у мішку:
— Приворотний перстень для нас ще зарано… Захисний перстень від Анцибала, чорта болотяного, теж ні до чого… Апчхи!
З мішка вилетіла хмара пилюки. Домовик продовжував:
— Шапка-невидимка, гадаю, не знадобиться… оберіг, що відлякує Бабая, теж не потрібен… бо ми вже не маленькі дівчатка…
Нарешті він випірнув з мішка і простягнув Маринці сорочку:
— Одягай, — звелів він.
— Що це? — недовірливо запитала Маринка.
— Заговорена сорочка від меча і ножа, — пояснив Домовик. — Підкова Легаса, звичайно, дуже сильний оберіг, але сорочка теж не завадить.
Тоді знову пірнув у свій мішок, якийсь час зосереджено сопів там, тоді виліз і скрушно повідомив:
— Все. Як то кажуть, чим багаті…
— Не густо, — зауважив Кір.
Домовик нічого не відповів. Він покрутив головою на всі боки й стривожено вигукнув:
— А Коловерша де?
— Скучив за нею? — насмішкувато поцікавилася Маринка.
— Ні, справді, куди вона пропала? — занепокоївся і Кір.
— Та тут я, тут, — пролунав знайомий голос у них за спинами. — Уже й на хвилинку покинути вас не можна…
Коловерша на задніх лапах підійшла до столу і поставила на нього склянку з молоком. У цю мить вона дуже нагадувала кенгуру. Та й розміром, схоже, теж трохи збільшилася.
— Це тобі, Маринко, — сказала вона. — Пий.
Дівчинка з задоволенням припала до склянки. Молоко виявилося неймовірно смачним — солодким і водночас… Марина відчувала, як із кожним ковтком вона набуває чогось нового, це було щось особливе… те, чого вона раніше не відчувала.
— Може бути, що ти, Коловершо, і справді маєш рацію, — зауважив Кір. — А можливо, що й ні.
— А що це було? — запитала Марина, розглядаючи дно вже порожньої склянки.
— Напій дорослих відьом: молоко з росою, — відказала Коловерша.
— Подумаймо все ж таки, як і де шукати книгу, — рішуче втрутився кіт. — Бо, схоже, моя магія скоро не зможе утримувати час.
— Може, тобі допомогти? — запитала Марина.
— Не треба, — відмовився Кір. — Тобі твоя сила ще знадобиться.
Зненацька Маринка відчула всередині якесь невідоме досі відчуття… щось ніби змигнуло перед її очима і зникло.
— Книгу потрібно шукати в нашому районі — в Осокорках, — несподівано для себе самої сказала вона. — А якщо конкретніше, то її викрадач перебуває в селищі елітних котеджів.
— З чого ти це взяла? — Кір був відверто шокований.
— Це ж елементарно, Ватсоне, — усміхнулася Маринка. — Подумай сам: усі проходи в інші світи заблоковані, так?
— Ну… припустимо, що це так.
— І тільки в нашому чарівному дереві залишилася шпаринка. Мені здається, що це викрадач залишив її для себе. Щоб у разі потреби перебратися в інші світи.
— Але він може трансгресувати до Осокорків з будь-якої точки планети, — заперечив Кір.
— Так. Але що, коли книга потрапила до рук звичайній людині, яка про чари і магію знає лише з казок, фентезійних книг та фільмів?
— Ну, це вже занадто, — засумнівався Кір.
— Занадто? Тоді скажи, чому наймогутніші волхви не могли виявити викрадача? Та тому, що вони шукали мага або чарівника. А шукати треба було звичайнісіньку людину!
— Це неймовірно, а тому схоже на правду, — зауважив Домовик.
Ці слова ніби додали Маринці нових сил. Вона продовжувала:
— А якщо це людина, то вона, найімовірніше, мешкає десь поруч.
— У цьому щось є, — тепер вже згодився і кіт. Але одразу знову засумнівався: — А чому ти гадаєш, що шукати її треба саме в селищі елітних котеджів? — поцікавився він.
— Ти що, «Графа Монте Крісто» не читав? — здивувалася Маринка. І зразу зрозуміла, що сказала дурницю. Вона уявила собі Кіра, який лежить
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Маленька Відьма та Кір», після закриття браузера.