Анна Пахомова - Будь зі мною , Анна Пахомова

- Алло.

- Привіт моя люба, - озвала в іншого боку Лара. – Ти де зникла? Ті самці тебе хоч додому учора провели? Такий дощака був!

- У нас ціла пригода була, - інтригуюче відповіла подрузі Віра.

- З Жидкіним? – в голос подруги додались якісь невідомі до цього Вірі ноти. Щось на кшталт розчарування.

- Ні, з Волковим.

- І ти до самого обіду мовчала?!  Вимагаю найменших подробиць! – Лариса значно оживилась.

- Він визвався мене підвезти додому, - почала Віра.

- І Жидкін не сперечався? – перебила відразу Лара.

- Антон Павлович у нього не питався. А потім нас зупинили патрульні, і у мене вимагали документи, підозрюючи, що Антон Павлович споює неповнолітніх.

- Оце тобі комплімент копи зробили, - Лара розсміялась. – А далі?

-  А далі ми їздила в лікарню, Антон Павлович доводив поліції, що тверезий. І зрештою він відвіз мене додому.

- І все?

- Ми цілувались, - Віра відповіла тихо, відчувши як тьохнуло в середині від цих слів. Здавалось вона знову переживає емоції того вечора. Сперте дихання, відчайдушне гупання серця, і тепло в усьому животі. Лоскотно в лоні. Навіть запах Антона став відчуватись сильніше в автомобілі.

- Та ладно! – неприкрито здивувалась подруга. – Він поліз до тебе цілуватись?! Чи ти на нього напала?

- Я не знаю як це відбулось, - геть збентежилась і засоромилась Віра. – Ось ми сиділи, сперечались про щось.. а потім вона само, як вибух… бах! І ми накинулись один на одного…

- Супер! – виразила свій захват Лариса. – А далі?

- Я втекла.

- І сьогодні він тебе запросив вже на побачення?

- Таке скажеш, - Вірі навіть смішно стало. – Сухо вибачився. І все.

- Проханий значить, - констатувала Лара. – Ну мужик він агонь. Такого б охмурить, тобі б всі баби в місті обзаздрились.

- Нікого я не збираюсь охмурять, - Віра спробувала остудити подружин запал.

- Ну добре, добре, як хочеш. То ти працюєш? – постаралась змінити тему Лариса. – Що там Дмитро Валентинович? Серіальчики дивиться?

- Чесно кажучи не знаю. Мене Антон Павлович забрав до себе. А зараз ми взагалі поїхали, - Віра ледь не сказала куди вони з Волковим приїхали. Але пригадавши батькові слова, що ніхто не любить коли про їх справи багато говорять, і скорегувала свої слова. – Поїхали обідати.

- Ого! І це по-твоєму «сухо вибачився»? – Лара знову запалилась ентузіазмом. – Та він стовідсотково на тебе запав!

- Скажеш таке, - Віра знову зашарілась. Якби тільки Лариса знала, як їй насправді хочеться, щоб Ларині слова були правдою.  – Звичайна ввічливість. Антон Павлович дуже коректний, і навіть говорить зі мною на «Ви».

- Хай буде й так, - не стала переконувати Віру подруга. – А хочеш я проведу розвідку?

- Це як?

- Ну вони з Жидкіним друзі, якщо хочеш я зателефоную Дмитрові, і розпитаю, що там з себе твій Антон Павлович представляє.

- Ти впевнена, що це гарна ідея? Ти ж Дмитра Валентиновича терпіти не можеш.

- За ради тебе я піду на такі жертви, - запевнила подругу Лариса.

- Не впевнена, що в праві просити тебе…

- Та годі! – обірвала недолугі Вірині заперечення подруга. – На те і треба кращі подруги! Визнаємо всю його підноготну, слабкі місця, не встигне оглянутись, як буде в твоєму ліжку. А то так і ходитимеш незайманою до старості!

- Ларисо!

- Мовчу-мовчу! Ну все бувай, мені треба обдумати тактику.

Голос у Лариси прямо бринів від захвату і ентузіазму. Ну що ж, подумала Віра, хай тішиться. Якщо їй це подобається. А вона спробує не думати, про Антона Павловича в своєму ліжку. Ну хоча б до обіду. Ну і  потім, навіть якщо Віра про нього і подумає, це ж не значить, що вона насправді хоче, щоб її мрії і фантазії стали реальними. Ну може лиш трішечки-трішечки. Божевілля якесь!

Біля входу в офіси палили дівчата, одна кучерявка з витатуйованими бровами, інша русява в короткій спідниці розмахувала цигаркою, затиснутою пальцями з химерним манікюром. Обидві провели Волкова зацікавленими поглядами. Він звик не звертати увагу на погляди дівчат і їх зацікавлені усмішки. Він би і на судійську Юлію увагу не звернув сьогодні, якби Віра не дивилась на неї таким вовком.

Це було цікаво. Ніби Антон спав весь цей час, а тепер широко розплющив очі і почав дивитись на світ по-новому. На дівчат, інстинктивно порівнюючи їх з секретаркою, і відмічаючи, що жодна з них не в змозі зрівнятись з Вірою. На сонце, яке, виявляється, визолочує листя берези біля широкої облупленою лавочки, і листочки нагадують йому крапинки в очах Віри, біля самих зіниць, він тільки сьогодні їх роздивився.   На айстри на клумбі. Вірі б пасували айстри. Великий оберемок пухнастих рожевих і білих квітів, під колір її блузки.

Він би купив їй ті квіти. Та , що там, він би обірвав для неї всі клумби в місті. Але як би по-дурному він би себе почував при цьому. Щоб дівчина про нього подумала?

- Так от, ми будемо брати той гранвідсів чи хай вже з понеділка? – продовжив розмову в трубці Василь.

- Бери, - не задумуючись відповів Волков. – Потім розберемось. Головне не забудь Олегові сьогодні накладні завезти.

Бажання дарувати квіти згасло, і Волков уже цілком спокійно піднявся на другий поверх.

- Добрий день! – в кабінет адвоката Волков ввійшов без стуку. І застав ту з люстерком і блідо-рожевою помадою в руках.

- Антон Павлович! – Валентина Володимирівна різко видихнула, і сховала руки з косметикою під стіл. – У вас проблеми з патрульними?

- Ні, - Антон пройшов в глиб кабінету. Всередині все було краще, ніж в коридорі. Масивний коричневий стіл біля вікна, шафи з теками документів і книгами. На шафах припадали пилом статуетки Феміди, і товстезні кодекси з золотим тисненням на червоних палітурках. Явно якесь подарункове видання. Стіл з ноутбуком був завалений паперами. Антон знову перевів погляд на адвокате ссу. – Чому ви так вирішили?