Арістотель - Метафізика

з усякого погляду є сущим; інші ж речі, як-от площина та лінія, будучи доданими, в одному випадку роблять більшим, в іншому — ні, натомість точка й одиниця не роблять більшим нічого в жодному випадку. Проте, оскільки Зенон міркує грубо, і можливе існування чогось неділимого, тож таким чином супроти нього це можна виправдати (бо додавання неділимого не збільшує, але примножує).

Проте як із такої одиниці або декількох таких одиниць може постати величина? Адже це те саме, що говорити, що лінія складається з точок. Утім, навіть якщо припустити, що число [20], як стверджує дехто, походить з єдиного самого по собі та з чогось іншого не-єдиного, то все ж таки маємо з’ясувати, чому і як в результаті виходить то число, то величина, якщо не-єдине було нерівністю і мало ту саму природу. Адже незрозуміло ані те, як величини могли виникнути із єдиного і такої нерівності, ані, як вони могли виникнути із якогось числа і такої нерівності.

5

Із цим пов’язане питання, чи є числа, тіла, площини та точки певними сутностями, чи ні. Бо якщо ні, то стає зовсім незрозумілим, що таке суще і якими є сутності речей. Справді, стани речей, рухи [30], зв’язки, розташування та пропорції, схоже, не вказують ні на яку сутність; адже всі вони говорять про субстрат, але в жодному випадку — про певну річ. А в тому, що, здається, найбільшою мірою могло б вказувати на сутність — вода, земля, вогонь та повітря, із яких утворюються складні тіла, — [1002а] [1] тепло, холод і подібні стани не є сутностями, і лише тіло, що їх зазнає, лишається сталим як певне суще і певна сутність. Одначе тіло ще менш є сутністю, ніж поверхня, а поверхня — ніж лінія, лінія — ніж одиниця і точка, бо ними визначаються границі тіла, і вони, схоже, можуть існувати без тіла, тоді як тіло без них неможливе. Ось чому більшість і зокрема ранні філософи вважали сутністю і сущим тіло, а перераховане інше [10] — його станами, а тому начала тіл — началами сущого взагалі; натомість пізніші і мудріші покладали началами числа. Отже, як ми вже говорили, якщо це не є сутність, то взагалі ніщо не є сутністю і ніщо не є сущим; бо не варто називати сущими випадкові властивості.

[15] Утім, якщо за загальною згодою, радше сутністю є довжина тіл і точка, ніж самі тіла, та ми не бачимо, до яких тіл вони могли б належати, бо неможливо, щоб вони були в чуттєвих тілах, — то тоді не може бути жодної сутності. Далі, все це вочевидь виміри тіла — в ширину, в глибину, в довжину. Крім того, в тілі також перебуває та чи інша фігура: тому, якщо камінь не містить в собі Гермеса, то так само куб не містить в собі половину куба як щось обмежене; а отже, в ньому не міститься й поверхня, бо якби якась поверхня в ньому містилася, то певно й та, яка відмежовує половину; те саме вірно й стосовно лінії, точки, й одиниці. Отже, якщо в найбільшій мірі сутністю є тіло, то вони тим більше; але ж вони аж ніяк не можуть бути сутностями, а тому зовсім незрозуміло, що таке суще і якою є сутність речей.

На додачу до сказаного, слід відзначити також безглуздості стосовно виникнення й знищення. [30] Адже здається, що сутність, яка раніше не існувала, а тепер існує, або раніше була, а пізніше — ні, зазнає цих змін через виникнення й знищення. Натомість точки, лінії та поверхні не можуть ні виникнути, ні зникнути, хоча вони то існують, то не існують. Адже коли тіла дотикаються одне до одного або відділені одне від одного, [1002b] [1] вони при цьому стають то одним — діткнуті, то двома — відділені. Отож при складенні одна поверхня не існує, а натомість зникає, а коли розділені, то існують ті лінії й поверхні, що не існували раніше; адже неділима точка, певно, не розділилася надвоє). Якщо ж вони виникають і знищуються, то з чого вони виникають? Подібне маємо з моментом «тепер» у часі: адже він не може виникати й знищуватися, а натомість, схоже, завжди є відмінним і, отже, не є сутністю. Те саме вочевидь маємо стосовно точок, ліній та площин, бо [10] відносно них лишається вірним те саме положення: всі вони є так само або межі, або виміри.

6

Взагалі у когось може виникнути питання, чому слід шукати, крім чуттєвих і проміжних речей, якісь інші, наприклад, ідеї, про існування яких ми говоримо. Якщо причина полягає в тому, що математичні предмети чимось відрізняються від речей у цьому світі, то відрізняються вони зовсім не тим, що їх багато таких, що належать до одного виду, так що їхні начала не будуть обмежені чисельно. Так само не обмежені за числом начала всіх букв у цьому тексті, а тільки за видом — якщо ми не беремо певний склад [20] чи певний звук, бо тоді вони будуть обмежені також чисельно. І те саме стосується проміжних предметів: бо проміжні предмети одного виду також безконечні чисельно. Отже, якщо, крім чуттєвих речей і математичних предметів, не існує якихось інших, що їх деякі називають видами, то не буде єдиної за числом (а натомість тільки за видом) сутності, і начала [25] сущих не будуть обмежені за числом, а натомість лише за видом.

Отже, якщо це є необхідним, то внаслідок цього необхідно також покладати існування видів. Адже, хоча ті, хто стверджують існування видів, неясно висловлюються цілком очевидно, що вони хочуть сказати, і вони з необхідністю мають стверджувати саме це, оскільки кожен із видів є певною сутністю і жоден не існує випадково. [30] Одначе, якщо ми приймемо існування видів і те, що кожне з начал є одним за числом, але не за видом, то, як ми вже говорили, з цього випливають неможливі наслідки.

Безпосередньо з цим пов’язане також питання, чи існують елементи потенційно, чи в якийсь інший спосіб. Якщо якось інакше, то передніше начал існуватиме щось інше; [1003а] [1] адже можливість передує даній причині, натомість можливе не обов’язково має завжди ставати дійсним. Якщо елементи існують потенційно, то також можливо, щоб узагалі нічого ще не існувало. Адже можливим є і те, що ще не існує; те, що виникає, ще не існувало; натомість не може виникати те, що є неможливим.

Отже, ось такі труднощі необхідно