Андрій Юрійович Курков - Ключі Марії

У коридорі Бісмарк перечепився через жіночі черевики. А в очах мигнула знайома яскрава жовта куртка на вішалці.

Олег рвучко розчинив двері до кімнати, щоб голосно привітатися і розпитати, але так і завмер, побачивши, що Ріна спить. Спить, як янголятко, під ковдрою на його канапі, залишивши одяг на кріслі.

Тихенько прихиливши двері, Олег пішов на кухню. За вікном посвітлішало. Мабуть, закінчився дощ.

Він вийняв з кишені вкрадені листи. Проглянув їх. Абсолютно однакові, з однаковими адресатом і відправником, вони відрізнялися тільки датами на поштових штемпелях. Останній датувався двадцять дев’ятим листопада 2017 року.

— Ну що ж, — видихнув, посміхаючись, Олег. — Вдамо, що вони адресовані мені.

«Шановний Георгію Георгійовичу!

Ваше мовчання мене дивує! Якщо ви не можете занести самі, пришліть дочку! Інакше Віталій Петрович помре і його смерть буде на Вашій совісті!

Ігор»

Текст був надрукований не на принтері. Втиснуті в папір букви здивували Олега. Він провів пальцями по зворотному боці листа, відчув рельєф літер. Зрозумів, що лист друкували на старомодній машинці. Задумливо зітхнув і відкрив наступний конверт, датований вереснем 2017-го. Всередині виявився такий самий текст. Як і в інших, разом із найпершим листом за березень 2015-го року.

«Довго ж цей Віталій Петрович не помирав, — подумав Бісмарк. — Напевно, і в інших конвертах, що залишилися на столі, таке ж послання. Недаремно Польський попросив доньку не пересилати йому в Грецію це сміття!»

Дзвінок в двері змусив Олега озирнутися.

— Привіт! — завзятим піонерським голосом крикнув Адік, заходячи в коридор.

— Тихіше, — Олег приклав палець до губ. — Там дівчина спить! — Він показав на двері.

— Одна чи з братом? — пожартував Адік, але вже тихіше.

Олег не відповів. Мовчки почекав, поки гість роззується, і повів його за собою на кухню.

— Це що у тебе? — зацікавився Адік, побачивши розкриті конверти і розгорнуті листи.

— На, читай! — простягнув йому одне з послань. — З квартири археолога приніс. Там ще чимало таких залишилося. Вони всі однакові. Та сідай уже.

— Ти що, дійсно думаєш, що він живий і живе в Греції? — відклавши прочитаний листок на стіл, Адік втупився Бісмарку в очі.

— Так, — відповів Олег і почув у своєму голосі нотку невпевненості. — Думаю, це можна перевірити. Щоб упевнитися.

— А ти знаєш, як зараз тисячі розумних людей виживають? Дуже просто! Бабуся-дідусь померли, вони їх таємно поховали без довідки про смерть і вінків з надгробками! І продовжують отримувати їхні пенсії! — Адік зробив паузу, стежачи за виразом Олегового обличчя. — Тому і стало так багато довгожителів у країні з поганою екологією і безнадійною медициною! Тому твоєму стариганеві й виповнилося сто вісім років! Тому його і немає вдома, а листи усе йдуть і йдуть! Він у Греції! Він у тій Греції! — Адік тицьнув пальцем в небо за вікном кухні.

— Ну дочка ж його жива, — Бісмарк перейшов на примирливий тон. — Може, ти хочеш з нею зустрітися і поговорити? Вона, правда, за словами внучки, усіх матом посилає!

— Ну, то й мене пошле! — швидко відповів Адік. — Я не харизмат. Мене і без приводу посилали. Просто так!

— Співчуваю, — усміхнувся Бісмарк.

— Не треба! Це жити не заважає. Краще скажи, чи ти там окрім листів що-небудь нарив?

— Все під замком у кабінеті, а ключ від замка в тієї бабусі, яка усіх матом посилає. До речі, до них уже приходили і просили архіви і щоденники. Бабуся усіх послала.

— А ти з ким говорив?

— З правнучкою.

— А якщо через неї? Якщо їй айфон пообіцяти?

— А за які бабки я їй айфон куплю? — обурився Олег.

— Я не сказав купити, я сказав пообіцяти! — Адік підкреслив думку піднятим вгору вказівним пальцем. — Гаразд! Подумай про правнучку, а що там з іншими адресами? Коли по них підеш?

— Можу завтра! Після роботи.

— А ти що, сьогодні на роботу ходив? — здивувався Адік. Бісмарк заперечливо мотнув головою. — Треба звільнятися, — вираз Адікового обличчя споважнів. — Там нам більше нема що ловити.

— Ти теж звільнятимешся з мерії? — запитав Олег.

— Я вже звільнився. Мені ж тільки їх «корочка» була потрібна. А просиджувати за п’ять тисяч гривень в місяць? Ні, це не для мене.

Бісмарк тим часом дістав список з прізвищами і адресами археологів, вирішивши вибрати найближчу до свого дому адресу для завтрашнього походу. На Липській він уже побував. Тепер залишалися Межигірська, Оболонська набережна і бульвар Перова. «Що ж вони так урозкид оселилися! — думав Бісмарк, перестрибуючи поглядом з рядка на рядок. — Чому б ото їм не жити в одному будинку для всіх археологів?! Адже письменники у той час жили у будинках письменників, композитори і учені в будинках для композиторів і вчених! А археологів он як розкидало по Києву!»

Він похитав головою услід своїм думкам. І раптом щось його немов укололо! Він ще раз уважно перечитав список, не звертаючи уваги на Адіка, що вирішив перевірити на своєму смартфоні пошту. «Клейнод Віталій Петрович» — третій у списку археолог, що мешкав на Межигірській, притягнув увагу Бісмарка. Він узяв конверт, вдивився ще раз у синій прямокутний друк з вказівкою адреси відправника. «Громадська організація “Інститут-архів”», вул. Межигірська, 24, офіс 49-б».

— Оце так фокус! — прошепотів здивовано Олег і цим відвернув увагу Адіка від смартфону.

— Шо там? — поцікавився гість. — Який фокус!

— Та це я так,жартую! Збіг знайшов! — Олег несподівано перейшов на награний голос відомого телевізійного ведучого. — Совпаденіє? Не думаю!

І підсунув під очі Адіку конверт і список археологів, показавши пальцем, на що варто звернути увагу.

— Цікаво, — протягнув Адік за хвилину. — Ну, то й піди туди завтра. Може, і цей Віталій Петрович ще живий? І пенсію отримує...

З його глузливої посмішки Олег зрозумів, що й цього разу його серйозно не сприйняли. «Хрін з тобою! — подумав. — Якщо ти мене за дурня маєш, то і я буду тебе за дурня мати!»

За вікном опустилися сутінки.

— Спробуй з наступною ріднею археологів бути наполегливішим, — вже стоячи на порозі, Адік вирішив дати останні настанови. — Якщо треба, випий з ними. І квартири уважно оглядай. Раптом вони здуру дідові золоті знахідки в серванті або на тумбочці тримають.

Після того як Адік пішов, запанувала приємна, домашня тиша. Олег заглянув до кімнати. Послухав рівне розмірене дихання Ріни. Знову обережно прихилив двері і повернувся на кухню. Дістав ноут, скинув туди зі смартфону фото стовосьмирічного археолога і збільшив. Став вдивлятися в деталі, в прибережне містечко, що мальовничо спускалося до води з хвилястого пагорба, у вілли з ледве помітними терасами, у фасади каварень і ресторанів на набережній. Один сніжно-білий двоповерховий будиночок з синіми віконницями привернув до себе увагу Бісмарка. Над його відчиненими синіми дверима виднілася вивіска з не дуже чіткою назвою. Декілька літер. Але щось Олегові підказувало, що саме за цим будиночком він зможе визначити і острів, і містечко — надто вже цей будиночок вирізнявся від ряду інших безликих прибережних будівель.

Збільшивши будиночок до максимуму, Олег «вирізав» його