Валерій Ананьєв - Слiди на дорозi

— А хто такий «слон»?

— Те саме, що й «мавпа».

— У чому різниця між «слоном» і «мавпою»?

— У «слона» є хобот.

— Смішно, — посміхнувся новоприбулий солдатик. — А серйозно… хто такий «слон»?

— Ти, — старослуживі підтримали сміхом.

— Чому?

— Потім побачиш чому. Тому що хобот буде під руками і ногами заважати.

Загалом після цієї розмови склалося враження, що місцеві придумали для себе якусь дитячу гру з вигаданою мовою. І тепер їх єдина розвага — не розповідати правила цієї гри хлопчикам, які прийшли пограти в їх пісочницю. Ці карапузи змовницьки переморгувались і лопотіли тарабарською мовою, створюючи, на їхню думку, атмосферу таємниці та нестримних веселощів. Мені це здалося дурним. Зародились перші сумніви.

На вечір нас вже відправили вечеряти казенними харчами. Строєм із двохсот тридцяти осіб ми попрямували до їдальні. Близько сорока хвилин чекали на вулиці, а потім по черзі стали заходити всередину. Велике приміщення з купою столів і двома роздачами. До сорока хвилин додалися ще двадцять у черзі, і я, нарешті, опинився за столом. Була непогана горохова каша. Мені навіть сподобалась. Або, може, я хотів, щоб мені сподобалася. Зі школи я переконував себе в тому, що все армійське краще, що армія — це знак якості, а на армійських кашах можна виростити великі м’язи і стати дуже сильним та витривалим. З кашею йшов чай. Півсклянки несмачного чаю. Навіть не чаю, а жовтуватої води. Безперечно, мені цього було мало. Але, на щастя, в тумбочці мене чекала пляшка мінералки, що залишилася з дороги. Прийшовши в казарму, я попив води так, щоб ніхто не побачив. І сів на ЦП разом з усіма.

Загалом більшу частину дня я провів, сидячи на ЦП, слухаючи відповіді бувалих вояк на запитання новоприбулих салаг. Всупереч гоноровому вигляду, було видно, що бувальцям приємно ділитися з нами досвідом, приємно вести просвітницьку роботу в елементарних речах. Це надавало їм вагомості у власних очах.

О дев’ятій тридцять нас усіх вишикували, назвали за прізвищами і відправили спати.

Так, просиджування на ЦП і знайомство з начальством повністю зайняло увесь наш перший день. Влаштовуючись зручніше на старому, бувалому матраці, я з нетерпінням чекав завтрашнього дня: напевно, вранці мені вже покажуть бойову машину! Я ж сюди на механіка БМД прийшов навчатися! Можливо, й добре, що тоді у військкоматі так вийшло. З цими теплими думками я поринув у світ снів.

* * *

Рівно о шостій ранку я вперше почув крик, від якого мені ставало на душі огидно всі наступні роки, навіть коли просто згадував його: «Рота, підйом!» Усі підхопилися, одягли свій цивільний одяг і вишикувалися на ЦП.

Стук у двері казарми. Днювальний прокричав:

— Черговий роти, на вихід!

До дверей підбіг інший хлопець з ножем на поясі. Подививсь у вічко, потім відкрив двері й зробив два кроки назад, приставив долоню до черепа і голосно сказав:

— Товаришу старший прапорщику, під час мого чергування надзвичайних подій не відбулося. Особовий склад у розпорядженні. Черговий роти молодший сержант…

— Вільно, — перебив його Вампір.

Старшина зайшов у казарму і став перед строєм. Провів перекличку, дав півгодини на вмивання і туалет. Це була знаменна подія. Я вперше ознайомився з ранковою процедурою, яка повторюватиметься день у день протягом трьох місяців. У туалеті було лише десять умивальників і сім дірок для потреб, а нас більше двох сотень осіб. Можете уявити, що там був за балаган. Черга до нужника починалась іще в коридорі. І поки ти справляв нужду, десять пар очей пильно стежили за тобою. Періодично лунали квапливі репліки. Хто встиг зробити всі справи, хто ні, але у призначений час усі стояли у строю і чекали виходу в їдальню. Сержанти про це подбали, підганяючи нас, як пси овець у стадо.

На вулиці було досить холодно і трохи мрячило. Ми знову вишикувалися. Дали команду йти в їдальню. Стрій рушив, і під рахунок барабана ми пішли майже в ногу. В їдальні повторилася вчорашня процедура очікування. На сніданок дали щось на зразок вареної картоплі та півсклянки несмачного чаю.

Поснідавши, ми в точно такому ж алгоритмі дій, але в зворотний бік, повернулись у казарму. Знову сіли на табуретки і просиділи так весь день, перериваючись тільки на походи в їдальню. Пару разів я телефонував мамі й говорив, що у мене все чудово і я всім задоволений. Іноді до нас зверталися різні командири, нагадуючи про те, що ми тут ніхто, звати нас ніяк, що ми нахєр нікому не потрібні, а раз самі сюди прийшли, зобов’язані миритись з усіма ідіотизмами місцевого укладу життя. Так само не забували розповісти, що з нами буде, як хтось щось порушить. Особливо часто робився акцент на взаєминах між військовослужбовцями, тобто між нами. Так само постійно нагадували про те, що краще відслужити нещасний рік «строчки», ніж тупцювати тут три роки, отримуючи копійки. І поки наші контракти тільки готувались, у нас була можливість звалити.

Скотське ставлення до нас почало давати свої плоди: з десяток хлопців під кінець другого дня почали замислюватися про те, чи правильно вони вчиняють.

Увечері нас знову вишикували для переклички перед відбоєм.

— Товаришу старший прапорщику, а можна буде з’їсти печиво?

— Шо?

— У мене печиво другий день лежить у тумбочці, але через те, що ми постійно сидимо на ЦП, я не можу…

Не встиг він договорити, як його тулуб різко вилетів зі строю і, після удару об ліжко, звалився на підлогу.

Якщо під час запитання хлопця зрідка лунали смішки, то тепер у казармі була гробова тиша. Усі дивилися лише перед собою. Нашому товаришеві по службі ніхто не допоміг встати і навіть не подивився, чи все з ним у порядку. На всю казарму були лише чітко чути кроки Старшини по дешевому лінолеуму на фоні повної тиші.

— Хто ще хоче мене перебити? — спокійно запитав Старшина. — Черговий!

— Я, товаришу старший прапорщику! — швидко вимовив, підбігши до Старшини, солдат з ножем на поясі.

— Це вам допомога в наряді сьогодні вночі.

— Слухаюсь.

— Ти чув, чудовіще? — запитав суржиком Старшина у хлопця, що сидів на підлозі і тримався за живіт.

— Так точно.

— Встань, а то так скрутився, немов би зараз здохнеш.

— Рота, упор лежачи прийняти!

Усі впали, приготувавшись віджиматись. Але далі жодної команди не було і ми так і застигли.

— Я бачу, що ви зовсім не втомилися. Ну що ж, зараз виправимо це, щоб погані запитання не заважали вам солодко спати, — продовжив Старшина, повільно крокуючи повз