Хая Мусман - Місто моє розстріляне, Хая Мусман

через Рівне на захід рухались танки, важкі машини. Як не запевняли нас в тому, що кордон під контролем, що у радянської армії незламна міць, у всіх на серці було тривожно.

Гітлер уже захопив усю Європу. Мало хто вірив, що пакт про ненапад, який він уклав з Москвою, втримає його від агресії, але вголос говорити про це боялися. Коли на шкільних зборах я лише натякнула, що в місті говорять про близьку війну, директор грубо обірвав мене.

А в школі розпочався гарячий час – підготовка до випускних іспитів. У передекзаменаційній лихоманці промайнула весна. На 14 червня призначили випускний вечір. Тоді не заведено було шити сукню спеціально для цієї події. Пили чай з тістечками, вперше – вино. Танцювали. Було весело, але одночасно і сумно: від скорого розставання з вчителями, зі школою.

Ввечері 21 червня у мене вдома зібрались декілька подруг. На той час у нас квартирував Василь, молоденький лейтенант, у нього був патефон. Дівчата прийшли послухати платівки. Сиділи десь до 11-ї години, співали, слухали Василеві розповіді про його місто, про школу, у якій він навчався. Коли дівчата пішли, Василь попросив у моєї мами дозволу ще трохи пограти платівки.

– Щось дуже сумно, – сказав він мені, – груди тисне.

Було пізно, я пішла спати, а він залишився сидіти на підвіконні біля відчиненого вікна і слухав музику.

О 6-й ранку 22 червня я прокинулась від гуркоту. Мама схопилася з ліжка і почала будити квартиранта.

– Що трапилось? – не зрозумів він спросоння. – Гроза?

– Ні, Вася, – відповіла мама, – це не гроза, це бомби. Війна...

Василь схопився з ліжка, одягнувся і побіг до казарм. Більше ми його не бачили.

Декілька днів я ще прожила вдома. Це були страшні дні. Німці щоденно бомбили місто. Після кожного бомбування на бруківці залишались лежати вбиті та поранені, горіли будинки. З німецькою авіацією ніхто не вступав у бій, навіть із зеніток не стріляли.

Радянські військові частини безперервно йшли через місто – на захід і на схід. Ніхто до пуття не знав, де проходить лінія фронту. Влада заборонила мешканцям залишати місто. Почались розмови, що на колишньому польському кордоні людей затримують і повертають назад.

Під час одного з бомбувань мій батько, який ховався разом зі мною і мамою, висунувся зі щілини, щоб роздивитись літаки, він був глухий і не чув ані їхнього гуркоту, ані свисту бомб. Його поранило осколком в спину. Рана виявилась неглибокою. Мама розірвала сорочку і перев’язала його. Літаки летіли низько, можна було роздивитись обличчя пілотів. Вони кидали бомби на будинки, намагалися попасти в скупчення людей. Бомбування були більш завзяті і страшні, ніж у вересні 1939 року.

У місті почалася паніка. Ніхто не знав, що робити. Після поранення батько заявив, що від’їздити не буде, хоче померти на своїй подушці. Питання про мою евакуацію було вирішене одразу. Мама зібрала мене в дорогу, у шкільний портфель поклала переміну білизни, декілька суконь. В останню хвилину змусила взяти старе пальто і ношені черевики. «На два тижні вистачить», – сказала мама. Вона думала, що і ця війна, як і польська, триватиме не більше двох тижнів.

Я йшла з міста з двома своїми двоюрідними братами. В останню хвилину вони десь роздобули коняку з бричкою. Батьки провели мене до млина на вулиці Леніна, там чекала бричка.

Настала хвилина прощання. Побілілими губами мама шепотіла, як заклинання: «Дитина моя, єдина дитина моя». Батько плакав, цілував моє обличчя, руки. Останні обійми. Бричка від’їхала.

Вони залишилися стояти біля стіни, згорблені, такі самотні. Я все дивилася на їхні фігури, які зменшувались з відстанню. Мені не судилося більше їх побачити. Мої дорогі, нещасні батьки мої...

* * *

Чотири місяці місто прожило під німецькою окупацією. Чотири місяці принижень, голоду і страху.

Німці проводили облави на вулицях. Людей, яких схопили, саджали в машини і відвозили. Про їхню подальшу долю нічого не було відомо.

Вночі люди прислуховувались до тиші, мріяли про гуркіт артилерійської канонади, повернення радянських військ, визволення.

На початку листопада по місту були розклеєні оголошення: усім євреям, які не мають довідок про роботу, 6 листопада 1941 року о шостій годині ранку наказувалось зібратися на площі в районі Грабник для відправлення на роботу. За невиконання наказу – розстріл.

У призначений день задовго до світанку на головну вулицю звідусіль почали сходитися люди. Йшли з торбами, рюкзаками, рідко хто ніс валізу. У кошиках несли провіант. Школярі йшли з туго набитими ранцями і портфелями. Тут і там йшли жінки з маленькими дітьми у колясках. Старших дітей батьки несли на руках. Йшли білобороді старі чоловіки і згорблені старі жінки. Йшла молодь.

З низько навислих сіро-брудних хмар сіяв дрібний дощ зі снігом. Ледь потрапляючи на землю, сніг танув, перетворюючись під сотнями ніг у брудне місиво.

Люди йшли мовчки. Вздовж усієї головної вулиці, з інтервалом в три метри, вишукувався оточуючий загін німецьких солдатів з автоматами на грудях. Людей ставало більше. Вони заповнили усю головну вулицю, чорною стрічкою розтягнувшись через усе місто з заходу на схід.

Біля костелу сталась затримка. Янковяк із сином, прорвавши оточення, кинулись тікати. Секундне сум’яття – і вслід ним загриміли постріли. Батько і син впали, не встигнувши пробігти і п’ятнадцять метрів. Дико закричала дружина Янковяка. Її сину було п’ятнадцять. Він навчався у нашій школі.

Натовпом, як хвиля, пройшов шепіт: «Янковяка з сином вбили…» Люди опустили голови. Страх скував їхні серця.

Німці підганяли: «Шнеллер, шнеллер».

Люди почали заповнювати площу на Грабнику. Невелика площа ледве могла вмістити 17 500 людей. Саме стільки людей у той страшний день залишило свої домівки, щоб вирушити у свій останній шлях, ще не знаючи, що чекає на них попереду.

Не встигла колона втягнутись на площу, як німці почали відбирати групи по 50 людей і виводити їх з натовпу. Їх повели на схід, у Сосонки.

Сосонками називали невеликий ліс неподалік від міста. Євреї там зазвичай відзначали веселе свято «Лаг ба-Омер». У минулі часи усе місто, старі і молоді, хто пішки, хто візником, збиралося в цей день у Сосонках, і там влаштовували пікніки і ігри. Німці, очевидно, були непогано обізнані з життям євреїв міста Рівного, оскільки обрали саме це місце для проведення страти.

Люди йшли під холодним, січним дощем наполовину зі снігом, їх підганяли покрики, удари прикладів у спини: швидше, швидше.

З дороги потрібно було звернути наліво,