Бекс Хоган - Острови шторму та смутку. Гадюка

У трюмі похмуро, тож моїм очам потрібен час, щоб призвичаїтися, але швидко розумію, що Бондаря тут немає. Я зібралася була йти, коли мене зупиняє звук. Так, ніби цуценя скиглить, але ж на борту їх немає. Щось тут не те, тож серед Бондаревих інструментів я мерщій знаходжу сокиру і вихоплюю з діжки. Прямую на звук, і зброя в моїх руках заспокоює.

Тобі лежить на підлозі. Його побили: праве око вже розбухло, з носа юшить кров. А над ним схилився Клів і піднімає руку — вдарити ще раз. Допоки я встигла подумати про наслідки, сокира вже вилетіла з моїх рук і пришпилила Клівову руку до стіни за рукав. Він втуплюється в лезо, що так небезпечно близько до плоті, потім витягує його і повертається до мене, щоб зустрітися поглядом. Зараз у нього обличчя справжнього вбивці.

— Відступи від нього, інакше гірко пошкодуєш! — хоч навряд чи зможу підкріпити свою погрозу ділом, я цілком серйозно налаштована.

— Ах ти ж курво! — він не відповідає, а гарчить. — Як ти смієш лізти у мої справи?

— Все, що коїться на кораблі, моя справа! Бо одного дня він стане моїм! — яка ж дурня — сказати це, коли плануєш утекти, але слова самі зринають з моїх вуст ще до того, як я спроможна їх спинити.

Клівова рука здіймається в повітря, він явно думає, чи не запустити ту сокиру мені у відповідь. Все, що мені залишається, це наполягати на своєму.

Натомість він сміється мені в очі, і за цих обставин його посмішка не віщує нічого доброго.

— Стане твоїм? Невже? — він не приховує свого презирства. — Один влучний кидок ніяк не перетворить тебе на нашу капітанку.

Його неповага мене мало обходить, хай собі вважає, що мені просто поталанило. Аби лише батько не дізнався, що я так довго приховувала це своє вміння — а він би швидко ним скористався у своїх жорстоких цілях.

— Жбурну ще раз! Хочеш?

Боюсь, що перегинаю палицю, і Клів от-от вжене ту сокиру в мої груди, однак йому на думку спадає краща ідея і він опускає руку. Робить вигляд, наче нічого не сталося, та коли проходить повз мене, аж свердлить мене поглядом.

Коли Клів йде геть, я опускаюся на коліно поряд із Тобі і спідницею витираю кров на обличчі.

— З тобою все гаразд? — він киває, і я обережно беру його підборіддя, щоб оглянути око. — Потрібна мазь, щоб це полікувати!

Він хитає головою, а тоді зі швидкістю світла зривається на ноги і мчить назад до трапу. Ця його блискавичність запевнила мене, що побиття тривало не надто довго, і я вирішую, що розумніше втекти, як і він, кудись подалі.

Клів обов’язково повернеться помститися, тож не хочу, щоб він мене тут знайшов. Як би там не було, він мені цього не пробачить.

Вже й не пригадаю, чого я очікувала на свій день народження, але точно не Ґрейс. Вона підняла мене ні світ ні зоря, влетівши у мою каюту, мов навіжена.

— Підйом! — вона стягує з мене покривало. — Зустрінемось на палубі. Прихопи свого плаща.

Ледь протерши очі, я спостерігаю, як вона вибігає з каюти. Ми майже не розмовляли з часу різанини на Діамантовому Острові, що ж змусило її кинутися до мене?

Коли з’являюся на палубі, Ґрейс уже чекає на носі. Мабуть, вона почула, що я вже близько, бо коли підходжу, вона вказує на обрій і промовляє:

— Земля!

Вдалині дійсно проглядаються чіткі обриси землі — тінь проти сонця, що сходить — від цього мої руки беруться мурашками.

— Це Третій Острів?

З усіх шести Східних Островів я найбільше бажала дослідити його, і Ґрейс це відомо. Я б не посміла й мріяти про те, що сьогодні ми зійдемо на його берег.

— Ми прямуємо туди! — промовляє Ґрейс.

— Ми?

— Ти і я, — вона уточнює, — ти моя на весь день!

Від адреналіну моє серце мало не вистрибує з грудей. Ось він. Мій шанс на втечу. Все, що мені треба — це хвилинка на самоті. Одна-однісінька мить, і я — вільна птаха.

— Не надто радій! Ми займемося тренуванням. Якраз нагода, щоби вправлятися на мішенях, — вона говорить про стрільбу з пістолів — стріляти на борту корабля не так вже й легко, щоб не накоїти лиха. Однак вона не здогадується, чому мої очі запалали. — Мені потрібно взяти деякі речі, тому залишайся тут. Скоро повернуся.

Я стаю обличчям до вітру, вдихаючи солоне повітря, Острів усе ближче, і я чекаю, коли зможу чітко побачити берегову лінію. Як і всі Острови, Третій часто згадують під назвою, яка характеризує його неповторний ландшафт, тож зізнаюся, з-поміж іншого мене завжди безмежно інтригувала саме ця назва — Чорний Острів.

Я наслухалась історій про його ліси, про тоненькі й високі дерева Серця-ночі, чиї стовбури вилискують так, ніби їх вмочили у смолу, а листя — суцільне вугілля, що в руках перетворюється на пил. Подейкують, що лісова підстилка — це суцільний попіл, і навіть якщо там є життя, воно заховалося під темним камуфляжем. Сьогодні я нарешті з’ясую все сама.

Мені не дочекатися кращої нагоди втекти, ніж ця. Намагаюся уявити все, що доведеться зробити. Треба якимось чином «загубити» Ґрейс, а це дуже непросто. Раптом згадую, що в руках у мене буде пістоль, проте від самої думки, щоб заподіяти їй кривду, серце вистрибує з грудей, і я вирішую діяти за обставинами. Ну, припустимо, мені все ж вдасться вислизнути з-під її носа, тоді доведеться кудись заховатися. Але ж це Острів, і всі знатимуть, що я десь-таки є, не згадуючи вже про величезний мінус того, що я ніколи там не була. Висновок — мене рано чи пізно знайдуть, і що тоді?

Правда, мов якір, тягне мене на дно.

Цей корабель — моя в’язниця. Я — батькова полонянка. Він або викує з мене вбивцю, або ж уб’є мене. Я завжди це знала. Мов обухом по голові, сувора реальність валить мене з ніг.

Відчуваю, як дещо змінилося, і чекаю на повернення Ґрейс, але замість неї біля мене з’являється Бронн. Він — останній, кого я зараз хочу бачити, і останній, кому я хотіла б показати свої сльози.

Мене тягне кричати й метати блискавки, жбурнути в нього усім своїм горем, проте тієї миті, коли уже от-от вибухну, помічаю дещо на його зап’ясті. Під шкіряним браслетом — ледь помітний відрізок мотузки, де-не-де зав’язаний вузликами, і хоч він брудний та протертий, я його впізнаю