Бернард Вербер - Її величність кішка

Ванна тремтить і підноситься в повітря. Її стримують лише мотузки.

Коти і люди зацікавлено дивляться на нас. Анджело вмостився у Патриції на плечі, Вольфганг з Есмеральдою вилізли на дерево.

— Вбий якомога більше пацюків! — кричить мій син.

— Спершу я приведу допомогу і знайду їжу!

— Для початку постарайтесь повернутися живими! — нявчить Есмеральда.

— Не покидайте нас, без вас нам кінець! — додає Вольфганг.

— Що б там не сталось, не турбуйся, мамо, якщо ти загинеш, я візьму все на себе, — підсумовує Анджело.

Вони мимоволі затримують нас, я відчуваю, що пора прощатися з цією групкою песимістів, тому я подаю знак: рушаймо!

Піфагор передає повідомлення Наталі, вона одним махом відтинає мотузки, повітряна куля здіймається вгору.

Я помічаю, що шаманка, яка спостерігає за нашим польотом, хвилюється, проте людські емоції важче розшифрувати: люди не піднімають хвоста, не настовбурчують вуха, ховають запахи під тканинами. Ці істоти тримають свої справжні почуття в таємниці.

Я навіть переконана, що вони самі не розуміють емоцій одне одного.

Я застрибую на плече своєї служниці, бо хочу спостерігати за всім з найзручнішого місця. Піфагор боїться запаморочення, тому ховається під кріслом.

Він може зімліти? Дивно, адже він не боявся висоти, коли ми кохалися на химері собору Паризької Богоматері. Очевидно, що його лякає відсутність зв’язку з землею.

Я теж не ідеальна. Може, ви ще не знаєте, але в мене теж є свої фобії: вода, абсурд, бруд, але висоти я не боюсь.

Ми швидко піднімаємось вище і вище. Всього за кілька секунд пролітаємо над шпилем собору Паризької Богоматері, в цю мить у людей виникає хороша ідея — привітати нас дзвоном. Навіть якщо пацюки-розвідники побачать нас, вони нічого не вдіють, не зможуть завадити втечі повітряним шляхом.

Ми піднімаємося все вище, острів Сіте поволі перетворюється на сіру мигдалину, яку омиває зелена річка із сонячними блискітками.

Звідси наш Рай схожий на людське око.

— Ще жоден кіт не був так високо, — зачудовано кажу я.

Піфагор відповідає мені з дна ванни:

— Та як, згадай: у 1963 році люди запустили у ракеті кицьку Фелісет.

— Так, але ти казав, що вона не могла бачити, що коїться навколо, а ми можемо.

Ну принаймні я можу.

Відкривається горизонт, і я помічаю на берегах тьмяні обриси пацючих військ та їхні дамби на річці. Їх ще більше, ніж здавалося.

Ми летимо.

Лише задля того, щоб справити враження на Піфагора, я стаю на краєчок ванни, пазурями чіпляюся за мотузку. Від того, що бачу, паморочиться в голові. Варто віддати належне людям: щоб винайти такий літальний апарат, треба бути дуже талановитим.

Мій череп згори гріє фурма, пристрій для подачі теплого повітря, тим часом що вище ми піднімаємось, то більше мерзнуть мої лапи. І я принагідно відкриваю для себе: виявляється, зі збільшенням висоти температура падає.

Наталі погладила мене. Смілива жінка. Зізнаюсь, вона зробила добру роботу.

Якщо колись нам вдасться поговорити, треба буде подякувати їй.

Я стрибаю їй на плече, вона знов мене гладить, я нявчу їй на вухо: «Продовжуй».

Вона відповідає своєю мовою, проте, як завжди у наших розмовах, я розпізнаю лише своє ім’я: «Бастет».

Підозрюю, вона дякує за те, що я така добра господиня, не всім же людям щастить натрапити на таких.

Подейкують, колись навіть були коти, які виховували своїх слуг людей, дряпаючи їм руки.

В якийсь момент Наталі — мабуть, через хвилювання, — запалює цигарку.

Ох, я не зношу запаху диму від цигарок, до того ж, їхні токсичні речовини осідають на моїй шерсті, і коли я вмиваюсь, їхні часточки кусають мені язик.

Я не можу дати це зрозуміти Наталі, тому просто відходжу і вмощуюсь якнайдалі від неї, схиляючись над прірвою.

Чим вище ми підіймаємось, тим ширше стає поле зору. Я звертаюсь до Піфагора, хоч він все ще ховається на дні коша:

— Куди ми прямуємо?

— Це повітряна куля, а не дирижабль, вона піднімається і опускається, нею неможливо покерувати.

Підозрюю, він жартує. Напевне жартує.

— Тобто ми не можемо вибрати напрям? І ти це говориш мені тільки зараз!

— Так, вибач, треба було попередити тебе.

Ще б пак. Якщо б я знала раніше, я б нікуди не полетіла.

— Он як? І як же інакше ми обійдемо пацючу облогу?

— Треба дочекатись, поки горизонтальні потоки повітря не скерують нас у потрібному напрямку. Проблема в тому, що ми не знаємо, ні яка буде сила вітру, ні куди він буде віяти. З іншого боку, ми можемо визначити повітряні потоки й перемістити туди кулю.

— А як ми визначимо ці потоки?

— Спостерігаючи за рухом хмар, диму та птахів. Коротше кажучи, за всім, що рухається на нашій висоті.

— І ти вмієш це робити?

— Я — ні, але Наталі вміє. Найкраще було б прямувати на північ, адже брунатна орда вже завоювала весь південь. На півночі нам треба знайти людей і постаратися переконати їх стати на наш бік.

Я бачу, що повітряні потоки справді є і що хмар стає дедалі більше. Ми занурюємось у товщу туманної пари, з якої на цей раз не вдається вибратись. Ми втрачаємо будь-які видимі орієнтири і вже не знаємо, ні де перебуваємо, ні на якій висоті.

Ми кружляємо у ватяній парі ще якийсь час. Коли туман врешті розсіюється, на обрії з’являються нові місця. Безкраїй ліс. Мені як уродженці міста, яка все своє життя провела в будинках, це море зелені наганяє дрижаків. Куди око сягає, розкинулися зелень, дерева, трави; ніякого тобі тротуару, машин, будинків чи вуличних ліхтарів. Нічого сірого чи чорного, лише зелений, помаранчевий та червоний — кольори кінця осені.

Врешті здіймається вітер і жене нас вперед. Кіш гойдається, Наталі втрачає рівновагу, падає на крісло і трохи притискає сіамця, той жалібно нявкає.

Я єдина вправно балансую на краю ванни і спостерігаю за всім з висоти. Вітер розвіває мої вуса та куйовдить шерсть. Я насолоджуюсь нагодою літати, як пташка.

У Наталі розтріпане волосся, вона перехиляється через кіш і блює. Гадаю, це ідеальний момент, щоб почати розмову, тож звертаюсь до Піфагора:

— Я хочу поговорити зі служницею, будеш перекладачем?

Він дає знак згоди зі своєї схованки на дні коша.

— Скажи, що я шаную її відважний крок — податися разом з нами в цю подорож.

Піфагор нявчить, а Наталі щось йому відповідає людською мовою. Він перекладає:

— Вона каже, що вважає тебе прекрасною кішкою.

— Подякуй їй. І скажи, що не варто переживати. Ми, коти, в будь-якому разі скоро візьмемо в лапи всю планету і прийдемо на зміну