Марта Уеллс - Усі системи червоні

кілька безпілотників, щоб перевірити місце з кількох напрямів, і ми кілька разів регулювали положення хопперів. Потім я встановив периметр.

Ми не відчували себе в безпеці, і хоча в хопперах було кілька комплектів палаток для виживання, ніхто не пропонував їх поставити. Люди поки що залишалися в хопперах, спілкуючись через комунікацію та обмежений трафік хопперів. Людям не було комфортно (санітарно-гігієнічні приміщення були невеликими та обмеженими, зрештою), але так було безпечніше. Велика і маленька фауна рухалася в зоні наших сканерів, цікава і потенційно так само небезпечна, як люди, які хотіли вбити моїх клієнтів.

Я вийшов і випустив безпілотники, щоб трохи розвідати і переконатися, що немає жодних ознак чогось досить великого, що, скажімо, потягне маленький хоппер серед ночі. Це також дало мені можливість подумати.

Вони знали про мій командний модуль і його злам, і хоча Менса поклялася, що вона не повідомлятиме про мене, мені довелося подумати про те, що я можу зробити.

Неправильно вважати конструкта наполовину ботом, наполовину людиною. Це звучить так, ніби половинки дискретні, ніби механічна половина бота повинна бажати виконувати накази і свою роботу, а людська половина повинна хотіти себе захистити і вибиратися з важких ситуацій. На відміну від реальності, яка тепер полягала в тому, що я був єдиним цілим розгубленим створінням, яке не знає, що робити. Я повинен був оцінити варівнти. І що мені потрібно буде зробити.

Я міг би залишити їх, щоб вони спробували впоратися самі. Я уявив, як роблю це, уявив Араду чи Ратті, які опиняться у пастці ворожих SecUnits, і відчув, як мої нутрощі перекручуються. Я ненавиджу емоції щодо реальності; мені б дуже хотілося, щоб вони були лише про Святилище Місяця.

Отже який у мене вибір? І що я мав робити? Залишитися на цій порожній планеті і просто жити доти, доки мої силові клітини не загинуть? Якби я збирався так зробити, я мав би краще все спланувати та завантажити більше розважальних серіалів зі ЗМІ. Я не думаю, що міг би завантажити їх достатньо, щоб витримати, поки мої електроресурси закінчаться. Мої специфікації говорили мені, що це буде через сотні тисяч годин.

І навіть для мене це звучало як дурість.

* * *

Оверс налаштував деяке обладнання дистанційного зондування, яке могло попередити нас, якщо хто-небудь буде сканувати територію. Коли люди залізли назад у свої хоппери, я швидко зібрав безпілотники, і перевірив, що вони всі у мене. Менса чекала на пандусі, показуючи, що хоче поговорити зі мною наодинці.

Я вимкнув свій канал та комунікацію, і вона сказала: «Я знаю, що тобі зручніше тримати шолом непрозорим, але ситуація змінилася. Ми маємо тебе бачити».

Я не хотів цього робити. Як ніколи раніше. Вони і так знали про мене занадто багато. Але мені потрібно було, щоб вони мені довіряли, тоді я міг зберегти їх у живих і продовжувати виконувати свою роботу. Хорошу версію моєї роботи, а не напівбайдужу імітацію роботи, якою я займався до того, як щось почало вбивати моїх клієнтів. Я не хотів цього робити. «Зазвичай краще, якщо люди вважають мене роботом», — сказав я.

— Можливо, за нормальних обставин. — Вона дивилася трохи вбік, не намагаючись встановити зоровий контакт, що я оцінив. «Але зараз ситуація інша. Було б краще, якби вони могли вважати вас людиною, яка намагається допомогти. Тому що я саме так думаю про вас».

Мої нутрощі розтанули. Тільки так я міг би це описати. Через хвилину, коли я почав контролювати вираз свого обличчя, я відкрив лицьову панель, яка зникла у броні.

Вона сказала: «Дякую», і я пішов за нею у хоппер.

Інші перебирали обладнання та матеріали, які були кинуті всередину безпосередньо перед зльотом. — Якщо вони відновлять функціонування супутника… — почав Ратті.

«Вони цього не зрооблять, поки не знайдуть нас», — сказала Арада.

У комунікаторі Пін-Лі зітхнула сердито і розчаровано. — Якби ж ми знали, хто ці придурки.

«Ми повинні подумати про наш наступний крок». — Менса зупинила всю балаканину і зайняла місце позаду, звідки вона бачила все купе. Усі сіли обличчям до неї, Ратті навіть повернув одне з мобільних крісел. Я сів скраю на лавку біля стіни правого борту. Канал дав нам вид на салон малого хоппера, де сиділа решта нашої гоупи, показуючи, що вони слухають. Менса продовжила: «Є одне питання, на яке я хотіла би отримати відповідь».

Гауратін з очікуванням подивився на мене. Вона говорить не про мене, ідіот.

Ратті похмуро кивнув. «Чому? Навіщо ці люди роблять це? З якої причини?»

«Це має бути пов'язане з викресленими розділами на карті», — сказав Оверс. Він викликав збережені ним зображення на стрічку. «Очевидно, вони не хочуть, щоб ми або DeltFall щось знайшли».

Менса піднялася. «Ви щось виявили в аналізі?»

У стрічці Арада провела швидку консультацію з Бхарадваж та Волеску. «Поки що ні, але ми ще не закінчили перевірку. Досі ми не виявили нічого цікавого».

«Вони справді очікують, що у них вийде?» Ратті повернувся до мене, ніби очікував відповіді. «Очевидно, що вони можуть зламувати системи компанії та супутники, і мають намір покласти провину на SecUnits, але розслідування інциденту буде ретельним. Вони повинні це знати».

У грі було занадто багато факторів, і забагато речей, яких ми не знали, але я повинен відповідати на прямі запитання, і навіть без командного модуля старі звички вмирають важко. «Вони можуть повірити, що компанія та ваші бенефіціари, хто б вони не були, не будуть розслідувати далі, якщо виявлять, що вбивства здійснили несправні SecUnits. Але вони не можуть імітувати зникнення двох груп дослідників, це викличе небажаний підвищений інтерес до планети. І ще важливим буде те, наскільки дбає про вас ваше керівництво».

Це змусило їх усіх з якоїсь причини подивитися на мене. Довелося повернути голову і дивитися у вікно. Я так сильно хотів запечатати свій шолом, що мої органічні частини почали потіти, але я повторив розмову з Менсою і зумів втриматися.

Волеску сказав: «Ви не знаєте, хто ми? Вам не сказали?»

«У моєму початковому завантаженні був інформаційний пакет». Я все ще дивився на важкий килим зелені біля скелі. Я дійсно не хотів вникати в це, оскільки не приділив багато уваги своїй черговій роботі. «Я не читав».

Арада тихо запитала: «Чому ні?»

Коли всі знову подивилися на мене, я не міг придумати доброї брехні. «Мені було байдуже».

Гауратін сказав: «Ви очікуєте, що ми в це повіримо?»

Я відчув, як моє обличчя рухається, а щелепа затверділа. Фізична реакція, яку я