Аскольд Мельничук - Посол мертвих

Одного разу Алекс відімкнув двері — й на порозі стояв Лев. Алекс мовчки подивився на його нову борідку.

— Її тут немає, — врешті промовив він, стискаючи сховані в рукавичку пальці.

— Хто там? — гукнув Віктор, який нещодавно до них переїхав.

— Ніхто! — відказав Алекс.

Батько потер бороду, зміряв сина поглядом, розвернувся й пішов геть.

До весни він не з’являвся. Цього разу він зателефонував заздалегідь і домовився про зустріч з Адою та дітьми. Була ясна й вітряна субота, він повіз їх червоним «б’юїком» до Бронкського зоопарку і, ходячи з ними серед зебр та жираф, намагався говорити з усіма трьома так, наче нічого не сталося.

— Вашу маму колись прозивали жирафою…

Ада й діти щосили намагалися підігравати, проте потік приязні між ними висох — лишилося тільки неживе повітря. Коли день скінчився і Лев поїхав, вони були раді.

Ада змогла вберегти синів від знання того, що Лев навіть не просив опікунства над ними, — хіба вона б сама його попросила, проте Аді важливо було знати, що він сам цього хоче. А Льва, здається, повністю влаштовувала нова дівчина, й нічого іншого не мало для нього значення.

Після того він просто тихо зник з їхнього життя. Вряди-годи хтось із хлопців отримував від нього листівку на день народження з кількамісячним запізненням — із таким самим успіхом її могла б підписати чужа людина, настільки мало цей знак уваги для них важив.

Під час таких випробувань Нінин дух дуже допомагав Аді. Ніна давала їй таку впевненість, якої годі було чекати від істоти, котра пробула втіленою менше, ніж день, хоч Адріана розважила, що Нінині тіло та дух жили за різними годинниками, а у малих дітей душі часто бувають старі. Кілька тижнів тільки підтримка Ніни, а також її власні молитви заспокоювали Аду й не давали їй утратити розум.

На людях Ада здавалася такою стриманою, що друзі бувало питали, чи не радіє вона у глибині душі з того, що Лев пішов.

— Є в тебе ще хтось? — питала моя мати.

— Тільки Христос, — запевняла її Адріана.

5

Якби її підтримував тільки Христос, Аді було б дуже важко пережити той час. Але страждання робило її риси тоншими, змінювало її й урешті перетворило на красуню, подібну до Жанни Моро. Такою я пам’ятаю її в той час, коли ми гралися біля озера, і невдовзі вона знайшла собі приземлену розраду в самоті.

Адріана подалася працювати офіціанткою в італійському ресторані, де інколи підробляла її сусідка Беатриче Флорентина. Господар закладу Рей Ельба дивився, як вечір за вечором, попри цілорічні манливі лампочки різдвяних гірлянд на вікнах і пластикові вінки на стінах, ресторан лишається порожнім. Він сидів за столом у глибині, тримаючи дистанцію від кухні, щоби кухарі не вважали, що він за ними стежить, попивав к’янті, колупався в зубах і чув, як разом із овочами та рибою гниють його гроші.

Одного червневого вечора Адріана стояла на своєму посту біля дверей до кухні й жартувала з Елмірою, Реєвою сестрою, — огрядною дівчиною з темними вусами, нареченому котрої годі було позаздрити. У тіні біля таць зі столовим сріблом вони обговорювали гріхи чоловіків, дорослих і юних. І раптом Ада зраділа, що має куди піти, що вона дивиться на людей і що бачать її, що вона вловлює сказані за її спиною напівфрази, шурхітливий шепіт померлих, і викладає те все, невимовне й, певно ж, не так як слід сприйняте, іншій людині.

Було тепло, йшов дощ, вікно взялося туманцем. Кондиціонер зламався ще минулого тижня, й усі пітніли. У кухні посудомийки перекидали одна одній живу курку, привезену з-під Принстона з Реєвої ферми. Кудкудахкання відлунювало в порожній залі. Того вечора клієнтів було четверо: пара та двоє чоловіків, котрі сиділи окремо. Вигляд у всіх, окрім одного, був такий похмурий, що Рей замислився, чи не заплатити їм за усмішку.

Єдиним відвідувачем у доброму гуморі був балакучий повненький добродій у літах, котрий усе запрошував Аду посидіти з ним.

— Я на роботі, — відмовлялася вона.

Звали добродія Семмі — Семюел Робінвуд. Його коротка зачіска була такого кольору, як алюмінієва виделка, а кругле обличчя розчервонілося від вина. До ресторану він прийшов у дешевому брунатному дощовику, накинутому на чорний вовняний піджак віддалено військового крою; лівий рукав був порожній і підколотий до плеча. Чоловік сидів прямо і тримався з гідністю, а правою рукою то брався за чарку, то намотував на виделку спагеті, — діяв він дуже акуратно і вправно як на одноруку людину.

— Час випити ліки — промовив він сам до себе, жестом попросивши в Ади ще води. — Війна, — тихо додав.

Це слово якось чарівно вплинуло на жінку: попри пам’ять про табори біженців, вона ще ніколи не сприймала Америки з погляду війни. Ніщо тут про війну не нагадувало: не було ні розбомблених будівель, ані вирв на дорогах.

Коли вона повернулася, то побачила перед добродієм із півдюжини кольорових пляшечок. Помітивши її цікавість, Семмі пояснив, для чого призначено ліки: преднізон — для суглобів, гліцерин — для серця. На кожен орган — своя таблетка. Коли вона принесла рахунок, Семмі запросив її в кіно.

Ада збентежилася. Мільйон разів вона тільки знизувала плечима у відповідь на залицяння, а на побачення її ще ніхто не запрошував. Вона має синів, роботу, брата — годі й того. Їй майже сорок років. Що відповісти? Нічого. Вона відійшла, а коли чоловік помахав чеком, попросила Елміру забрати гроші.

— Чому?

Ада поворушила вказівним і великим пальцями: балачки. Елміра кивнула. Однорукий — як це, цікаво? Кожен знає щось своє. Що ж знає однорукий?

«Чи я й досі гарна?» — запитувала вона себе, поглянувши в дзеркало під кінець зміни: сивина у волоссі, м’які й повні губи — неначе вперше побачила, скільки косметики накладено на це обличчя: ще густіші фіолетові тіні, ще червоніша помада… Ці очі бачили бурю на Чорному морі, а дім її перетворився на соляний стовп.

Провела пальцями по волоссю, яке збиралася пофарбувати в іще яскравіший золотавий колір, і згадала відпочинок на Блек-Понді зі Львом. Без нього вона там така нещасна, їй і доводиться відбиватися від залицянь хтивого Семена, і страшно геть із ним розсваритись, адже їй потрібні друзі.

Наступного вечора Семмі прийшов знову, і наступного — теж. Щоразу повторював свою виставу, не знічуючись під її холодним поглядом.

Глибоким голосом — куди там Синатрі! — Семмі питав, чому вона