Рей Бредбері - День повернення додому

— Так, — сказали Енн і Сесі.

— Можна тебе поцілувати на прощання?

— Так, — підхопила Сесі, перш ніж дівчина встигла відповісти.

Він притиснувся губами до чужого рота. Тремтячи, він поцілував чужі губи.

Енн сиділа, ніби скульптура з білого мармуру.

— Енн! — вигукнула Сесі. — Підніми руки, обійми його!

Вона сиділа, окутана місячним сяйвом, ніби дерев’яна лялька. Він знову поцілував її в губи.

— Я люблю тебе, — шепотіла Сесі. — Я тут, це мене ти побачив у її очах, мене, а я тебе любитиму, навіть якщо вона ніколи тебе не полюбить.

Він трохи відсунувся, і вигляд у нього був такий змучений, ніби він пробіг сотні миль. Сидячи біля неї, Том промовив:

— Не розумію, що це коїться. Щойно…

— Що? — спитала Сесі.

— Щойно мені здалося… — він протер руками очі. — Неважливо. Відвезти тебе додому?

— Будь ласка, — сказала Енн Лірі.

Він свиснув коневі, мляво смикнув віжки, і віз помчав. Колеса застукали, зашаруділи, залитий місячним сяйвом віз котився дорогою. Була лише одинадцята година вечора. Навкруги рання весняна ніч. Повз них пропливали мерехтливі поля і солодкі луги, які пахнули конюшиною.

Сесі, дивлячись на поля, на луги, думала: «Я віддала б усе, усе на світі, щоби бути поруч із ним, з цієї ночі і назавжди». А в голові ледь відлунювали голоси батьків: «Будь обережна! Ти ж не хочеш втратити свою магічну силу, вийти заміж за простого смертного? Остерігайся, ти ж не хочеш цього».

«Так, хочу, — подумала Сесі — навіть якщо доведеться пожертвувати цим, хоч тут і зараз, тільки була б я йому потрібна. Тоді не треба було б мені більше тинятися весняними вечорами, не треба вселятися у птахів, собак, кішок, лисиць. Лише бути з ним. Тільки з ним одним».

Дорога під ними шурхотіла, біжучи вперед.

— Томе, — обізвалася нарешті Енн.

— Що? — він байдуже глянув на дорогу, на коня, на дерева, небо та зірки.

— Якщо ти коли-небудь, у майбутньому, в будь-який час, потрапиш в Меллін-Таун в Іллінойсі — це кілька миль звідси — можеш зробити мені послугу?

— Можливо.

— Можеш зайти там до моєї подруги? — невпевнено сказала Енн Лірі, затинаючись.

— Навіщо?

— Вона моя добра подруга… Я розповідала їй про тебе. Я дам тобі адресу. Зачекай секундочку.

Віз зупинився на подвір’ї ферми, вона дістала з сумочки олівець та папір і, поклавши листок на коліно, почала писати при світлі місяця.

— Ось, тримай. Прочитаєш?

Він подивився на листок і спантеличено кивнув.

— Сесі Еліот, вулиця Вербова 12, Меллін-Таун, Іллінойс, — прочитав він.

— Зайдеш до неї коли-небудь? — спитала Енн.

— Коли-небудь, — відповів він.

— Обіцяєш?

— Але який це має стосунок до нас? — сердито буркнув він. — І для чого мені всякі папірці, імена?

Він зім’яв листок у кульку і сховав у кишеню пальто.

— Будь ласка, обіцяй! — благала Сесі.

— … Обіцяй… — повторила Енн.

— Гаразд, гаразд, тільки не докучай! — вигукнув він.

«Я втомилася, — подумала Сесі. — Не можу більше залишатися тут. Пора додому. Сили закінчуються. Мене вистачає лише на кілька годин, коли я ось так мандрую вночі. Але на прощання…»

— … На прощання, — сказала Енн.

Вона поцілувала Тома в губи.

— Це я тебе цілую, — мовила Сесі.

Том відсторонив від себе Енн Лірі і подивився на неї, зазирнув їй у саму душу. Він нічого не сказав, але його обличчя повільно, дуже повільно розслабилось, зморшки зникли, напружені губи зм’якли, і він ще раз пильно глянув на осяяне місяцем обличчя.

Потім допоміг їй зійти з воза і швидко, не сказавши навіть «на добраніч», помчав дорогою.

Сесі покинула Енн.

Ніби вирвавшись з полону, Енн Лірі скрикнула, побігла по срібній доріжці до будинку і зачинила двері.

Сесі трохи затрималася. Очима цвіркуна вона подивилася на нічний весняний світ. Якийсь час, дивлячись очима жаби, вона посиділа на самоті біля ставка. Очима нічного птаха глянула вниз із високого, залитого місячним сяйвом в’яза і побачила, як гасне світло у двох будиночках — тому, що поблизу, та в іншому, що за милю звідси. Вона думала про себе, про сім’ю, про свою дивну здатність до магічних подорожей, про те, що ніхто з їхнього роду не може одружуватися з людьми, які живуть в цьому безмежному світі за пагорбами.

— Томе? — Її ослабла душа летіла у нічному птахові під деревами, над безкраїми полями дикої гірчиці. — Томе, ти все ще бережеш той листок? Ти навідаєш мене якогось дня, а може, року, коли-небудь? Ти впізнаєш мене? Глянеш в моє обличчя і згадаєш, де бачив мене востаннє, відчуєш, що любиш мене, як я люблю тебе, всім серцем і назавжди?

Вона зупинилася: навкруги — лише прохолодне нічне повітря, до міст і людей мільйони миль, десь там далеко ферми, луги, річки та пагорби.

— Томе… — прошепотіла тихенько.

Том спав. Була вже глибока ніч, його одяг акуратно висів на стільцях та спинці ліжка. Його рука лежала біля голови на білій подушці, долонею догори, а на долоні покоївся клаптик паперу із адресою. Мить за миттю його пальці повільно згиналися на дюйм і міцно стиснули листок. Том навіть не ворухнувся, навіть не помітив, як на мить чорний дрізд тихо і м’яко пригорнувся до вікна, яке переливалося відблисками місячного світла, безшумно спурхнув, завмер — і полетів над сонною землею геть на схід.

Хлопець-невидимець

Вона схопила велику залізну ложку і луснула нею по засушеній жабі, збила її на порох і з цим порохом говорила, поки хутко товкла його своїми кам’яними ручицями. Її сірі оченята-намистинки повсякчас зиркали на хатину. Щораз, як вона поглядала на неї, у вузькому вікні зникала чиясь голова, ніби ховаючись від пострілу чийогось дробовика.

— Чарлику! — гукнула Стара. — Ану, давай виходь! Я тут готую чарівний порошок із ящірки. Він добре впорається з іржавим замком! Виходь, кому кажу. А то зараз як влаштую землетруса або лісову пожежу чи навіть захід сонця опівдні!

З усіх звуків навколо було чути лише, як теплий гірський відсвіт лягає на високі дерева понад їх запах живиці, серед притлумленого базікання вивірок на підбитих мохом колодах і шелестіння мурашок, які тонкою бурою цівочкою оббігали босі ноги Старої, обплетені венозною сіточкою.

— Хай тобі грець! Два дні вже надголодь сидиш у цій хаті, — хекала баба, теленькнувши ложкою об плаский камінь, від чого пухкенький сірий капшук із чарами сам повернувся на її поясі. Од Старої тяжко несло потом. Підвівшись, вона рушила до будиночка з меленим земноводним у руці. — Давай виходь!

Дещицю порошку жінка втиснула у замкову шпарину.

— Гаразд. Я сама тебе