Гео Данилович Шкурупій - Двері в день. Міс Адрієна, Гео Данилович Шкурупій

рук, а потім зіщулилась і дивилась на нього, широко розплющивши очі.

Теодор, дивлячись їй у вічі, почав пасторським тоном, як на сповіді:

– Оксано!..

Вона поглянула на нього і їй в очах промайнув раптовий переляк.

– …Я хотів поговорити з вами…

Вмить вона напружено засміялася, зрозумівши, що її серйозний вигляд видасть її, не дозволить витримати серйозного іспиту.

– Чого це ви, Тодику? Хіба я мало розмовляю з вами?..

– Що це за чоловік приходив до вас? – поставив Теодор Гай питання руба, щоб не затягати розмову і найшвидше дізнатись про те, що його цікавило.

Оксана раптом злякано поглянула на нього і миттю, закривши руками обличчя, схлипнула…

Тепер злякався Теодор. Міг надійти його батько або Совз, і вийшла б неприємність… Вони могли б подумати що завгодно… Гай аж розсердився від цієї думки.

– Залиште, Оксано, для чого ця комедія?.. Чого це вам збагнулося? Я все одно…

Оксана одняла руки від обличчя і уже зовсім здивовано поглянула на Теодора.

– Відки ж ви його знаєте?

Теодор був спантеличений, але не спитав: кого? Не викрив, що він справді ще нічого не знає. Тепер йому дійсно дуже хотілося довідатись, що це за чоловік приходив до неї.

– Ні, ви скажіть мені, звідки ви його знаєте? – обережно викрутився Гай.

– Це ж мвй брат, – швидко промовила Оксана, не дивлячись на Теодора.

– Це ваш бра-ат? – протяг він, не знаючи, що сказати на таку несподіванку.

– Тоде, – кинулась до нього молода жінка, – я вам все розкажу… Я для вас все зроблю… тільки, тільки… Це мій брат… але я давно нічого спільного з ним не маю. Це мій брат удругих, але я боюсь, я ненавиджу його… Він тепер працює очевидно на поляків… Тоде, я…

Але Теодор Гай відхитнувся від неї. Він пригадав високу постать незнайомця з хижим, наче чимсь попеченим, обличчям, що завітав до нього в вагон вантажного потягу. Так ось хто цей несподіваний незнайомець. Можна було сподіватися й на таке…

Гай поглянув на Оксану. Вона стояла спиною до нього, очевидно ображена його неуважністю до неї…

– Його звуть Дмитро Гамуз, – наче щось згадавши, кинула Оксана.

– Я все одно не знаю, де його шукати! – відповів Теодор. – А коли й знаю, то це досить далеко! – додав він, пригадавши про зв’язок Гамуза з Терещуком. «Недурно тоді хвилювалася Марія, коли він оповідав їй про зустріч у потязі…»

Раптом крізь скло вікон, крізь дерево і крізь цегли будинку загув гудок. Обідня перерва скінчилась, треба було знову працювати й рухатись уперед.

XII

Розгром

Кілька постатей польських офіцерів. Вони дивляться в далечінь у біноклі.

Гармата.

Жовніри коло гармати.

Один з офіцерів командує.

Перший постріл з гармати.

Другий постріл.

Третій постріл.

Краєвид містечка. Над будинками й димарями містечка білими хмарками рветься шрапнель.

Набій потрапляє в один з поверхів будинку. Дим. Сиплеться цегла, Курява.

Стіна будинку, роздерта набоєм. Чорніє глибока, темна, пошматована діра, мов видрано шматок м’яса.

Цех. Шкляну покрівлю пробивають відламки цегли сиплеться шкло.

Робітники одриваються від роботи і перелякано відхиляються від дощу шкла та цегли.

В глибині цеху чорна зачинена брама. Брама раптом відчиняється. На світлому тлі чорна постать робітника, який тривожно кричить.

Обличчя робітника. Він кричить:

ПРОРИВ! ПОЛЯКИ!

Робітники кидаються до брами. Брама відчиняється.

Тривожний гудок.

Паровий відділ. В темряві дві постаті робітників. Коло гудка старий робітник – Андрій Гай. Коло нього син Теодор, він схвильовано питає про щось батька. Батько відповідає:

ТЕОДОРЕ, ШВИДШЕ ДО КОМІТЕТУ…

Син хитає головою: «Гаразд».

Вулиця містечка… На вулицю влітає польська кіннота.

Копита коней, що збивають куряву.

ПІЗНО, ПІЗНО!..

За рогом вулиці стоїть, притискаючись до стінки, Теодор Гай і дивиться на коней польських вершників, що віддаляються.

НЕСПОДІВАНИЙ НАСКОК ПОЛЯКІВ НА МІСТЕЧКО НЕ ДАВ ЗМОГИ РОБІТНИКАМ ВЧАСНО ВЗЯТИСЯ ДО ЗБРОЇ, АЛЕ НА ДРУГИЙ ДЕНЬ…

Рукавички, що їх нервово натягується на руки. Видко:

Польського офіцера коло брами заводу. Брама зачинена. Офіцер, натягуючи рукавички, презирливо дивиться на браму, що на ній крейдою написано: «Страйк».

НАС ЦИМ НЕ ЗАЛЯКАЄШ!..

Офіцер презирливо плює на напис на брамі.

Обличчя старого Гая, який читає польську відозву. Робітник мне її в руці й кидає.

Кімната, в кімнаті штаб бойового робітничого загону. Андрій Гай кидає зім’яту відозву і щось з запалом говорить.

Обличчя робітників, що уважно слухають Андрія. Тут серед облич обличчя Петра Пустовійта, Теодора Гая, старе, веселе обличчя Яновського і товсте, байдуже обличчя Совза.

Обличчя Гая. Гай завзято кричить:

ПОВСТАННЯ!

Робітники войовничо зриваються з місць.

Андрій Гай говорить далі робітникам.

ФРОНТ БЛИЗЬКО. ЗАВТРА ВНОЧІ ПОЧНЕМО, ДОПОМОЖЕ ГУРЧАК… ЙОГО КІННОТА В ТИЛУ ПОЛЯКІВ… МИ ВЖЕ…

Ліс. З лісу на перелісок виїжджає кінна розвідка червоноармійців.

Дорога. Дорогою мчить на коні робітник.

Розвідувачі когось помітили, взялися за рушниці. До них на коні підскакує робітник.

Кінний робітник схилився до кінного червоноармійця. Робітник говорить:

ТОВАРИШУ ГУРЧАК, ПОВСТАННЯ ЗАВТРА ВНОЧІ…

Обличчя Гурчака. Гурчак дивиться в далечінь. Його обличчя наближається й переходить…

В обличчя Андрія Гая, що говорить до робітників.

Замок рушниці. Чиїсь руки оперують замком. Далі видно кімнату. Робітники вносять пачками зброю, робітники беруть рушниці, перевіряють замки. Андрій Гай, скінчивши промову, підходить до стосів рушниць.

А ДРУГОГО ВЕЧОРА…

Вечір. Напівтемно. Притискаючись до кам’яної стіни будинку, крадеться робітник. Трохи більше освітлено його обличчя, на тлі якого поблискує дуло рушниці.

Два обличчя. Обличчя маленької дівчинки в загрубілих руках. Його цілує обличчя робітника. Це – Совз.

Кімната Совза. Він стоїть коло столу, на якому лежать карабін та набої. Совз жменями кладе набої собі до кишені. Позаду стоїть стурбована Оксана. В кутку на ліжку сидить дитина і плаче.

Обличчя дитини. Дитина кулаками тре очі.

Туман. Темно. Дві руки, які тиснуть одна одну на тлі темних курток та блюз. Темінь ніби сірішає, і крізь неї видно озброєну чоту робітників, які знаходяться на городі в кінці містечка серед садків. Старий Гай тисне руку синові й щось говорить:

СИГНАЛ, РАКЕТА…

Чота робітників на чолі з Теодором Гаєм обережно йде повз паркан.

Верх телеграфного стовпа на тлі хмарного вечірнього неба. Видко чорні дроти. Знизу простягається рука вгору з ножицями і перерізує дроти.

Видко, як на землі лежить під кущем чорна постать робітника, що ріже ножем дріт польового телефону. Подалець за кушем видно польського вартового, що, спершись на рушницю, куняє.

На ввесь екран з’являються дві карти – дзвінковий туз і винова десятка. Видко палець, що їх держить.

Карти перекидаються, і